Після воєн епохи революції та наполеонівської імперії на німецькій мовній і культурній території залишилось близько 40 суверенних держав. Німецький націоналізм висунув вимогу узгодити політичну структуру Німеччини з її культурною єдністю. Деякі з націоналістів також пропонували, щоб об'єднана німецька держава вжила заходів до економічного, наукового й промислового розвитку Німеччини задля перетворення її з аграрної країни на високорозвинену індустріальну державу. Поки це сталося, інтелектуальна верства суспільства вже наприкінці XVIII ст. створила схему "німецької історії" замість історії окремих держав, "німецького" права, фольклору, мистецтва тощо.
Загалом концепції й теорії німецьких просвітників (що в більшій мірі, ніж французькі, спирались на традицію) та романтиків XVIII - початку XIX ст. збагатили світову етнополітичну думку й значною мірою вплинули на розвиток етнополітичних процесів у всьому світі. Слідом за ними пішли слов'янські вчені.
Такі явища, як Французька й індустріальна революції, чи виникнення націоналізму в Німеччині, належать до другої половини XVIII ст., коли процес формування централізованих, бюрократичних держав тривав уже довгий час. Вчені (Ш.А. Токвіль, К. Маркс) звертали увагу на те, що демократична революція посилила централізацію Французької держави, розпочату абсолютними монархами.
Франція з кінця XVIII ст. дуже серйозно впливала на європейські країни, причому не лише ідейно. У житті периферійних держав багато змінилось в епоху наполеонівських воєн.
Загарбницькі війни Наполеона відіграли не лише негативну, а й позитивну роль. Країни, які стали частиною величезної імперії, зрозуміло, зазнали на собі матеріальних і моральних тягарів переможених. Але просування наполеонівської армії Європою супроводжувалося скасуванням феодальних привілеїв, секуляризацією церковних земель, встановленням свободи преси і громадянської рівності. Одним словом, переможці прагнули втілити те нове, що принесла Французька революція. Правда, зруйнування основ феодального суспільства в Італії, Німеччині, Іспанії здійснювалось у насильницькій формі, що викликало в цих країнах національно-визвольні рухи. І все ж позитивні результати революційних перетворень були настільки значними, що їх не змогла повністю перекреслити навіть наступна реставрація старих порядків.
Після Наполеонівських воєн протягом майже 40 років, спираючись на Віденські угоди 1815 р., що встановили нову геополітичну конфігурацію, яка існувала до середини XIX ст., європейські країни продовжували вирішувати суперечки між собою, не вдаючись до активних воєнних дій. Віденський конгрес, що зібрав майже усіх правителів Європи, визначив такі геополітичні зміни. Домінували в європейській політиці Росія, Австрія, Англія, Пруссія. Росія, попри затяжну внутрішню соціально-економічну кризу, поводилась як "жандарм Європи", що особливо виявилось у придушенні в 1848 р. революції в Угорщині, яка намагалась вийти з Австрійської імперії. З початку 50-х років посилюється недовіра основних архітекторів Віденської системи у зв'язку з тим, що Росія починає заявляти про свої інтереси на Балканах, скориставшись ослабленням Туреччини. Великобританія і Франція намагаються перешкодити Росії поширити свій вплив у бік Середземного моря. Незабаром розпочинається війна між Росією з одного боку і союзом Туреччини, Франції і Великобританії - з другого.
Кримська війна (1853-1856 рр.), яка завершилася перемогою союзників, створює обстановку, в результаті якої Росія на деякий час перестає бути загрозою для Туреччини. На територіях, де панують турки, розвивається національний рух і вже закладаються підвалини створення нової християнської держави - Румунії (1862 р.). Кримська війна та її наслідки розпалили старе суперництво між Австрією, яка, до речі, залишалася нейтральною в цьому конфлікті, і Росією з приводу Східної Європи і Балкан.
У 1856 р. на Паризькому конгресі, який зібрався після закінчення Кримської війни, прем'єр-міністр П'ємонту К. Кавур, солдати якого воювали поруч із французькими солдатами, порушує питання про єдність Італії. У 1858 р. Кавур і Наполеон III вирішують визволити Північну Італію від австрійців. Наполеон НІ вимагає в обмін на свою підтримку Ніццу і Савойю. У 1859 р. Франція і П'ємонт виганяють австрійців із Ломбардії. Кавур приєднує Ломбардію до П'ємонту. Потім, заручившися згодою двох територій шляхом плебісциту, розширює кордони королівства П'ємонт - Сардинія й утворює союз з іншими державами півночі й центру Італії. За підтримки Кавура герой молодої Римської республіки 1848 р. і один із вождів "Рисорджименто" ("Відродження") Джузеппе Гарібальді виходить із П'ємонту з тисячею добровольців і повалює монархію на Сицилії і в Неаполі. Щоб перешкодити наступу Гарібальді на Рим, що загрожувало воєнним втручанням Австрії і Франції, католицьких держав, які підкорялися папі, Кавур залишає Рим у стороні, натомість об'єднує Сицилію і Південну Італію в новому Італійському королівстві (1861 р.).
Об'єднавчий рух розгортається також на німецьких територіях. У 1862 р. Отто фон Бісмарк приступає до об'єднання німецьких земель, зокрема герцогств Шлезвіг і Гольштейн, які перебували під владою короля Данії. У 1864 р. після нетривалої війни з Данією обидва герцогства стають німецькими територіями і підпадають під управління Пруссії і Австрії. У 1866 р. Пруссія анексує ці землі й у блискавичній війні здобуває перемогу над Австрією. Цим було покладено кінець більш як столітньому суперництву двох держав. Габсбурги, вигнані з Німеччини, звертають свої погляди на південний схід Європи і на Балкани. У 1867 р. вони у свою чергу перестають суперничати з угорцями й утворюють двоєдину монархію Австро-Угорщину, що мало приглушити прагнення до свободи і слов'янських народів, що проживаючих на її території. Останні бажали наслідувати успішний приклад народів Османської імперії - сербів, чорногорців, албанців, болгар, які використовували слабість Туреччини для створення або розвитку власної державності.
Національний рух в Італії і Німеччині розвивається в іншому напрямку порівняно з Австро-Угорщиною і Османською імперією. Французького імператора Наполеона Ш турбує зростання могутності Пруссії. Підтримка Бісмарком кандидатури принца із династії Гогенцоллернів на іспанському троні примушує Францію оголосити війну Пруссії. Остання втягує в цю війну всю Німеччину.
Поразка французьких військ при Седані (1 вересня 1870 р.) приводить до падіння Другої імперії і знімає останню перешкоду на шляху до об'єднання в Німеччині й в Італії. 20 вересня 1870 р. італійські війська вступають до Рима. Після плебісциту Рим стає столицею об'єднаної Італії. 18 січня 1871 р. у дзеркальній галереї у Версалі прусський король Вільгельм І проголошується німецьким імператором.
Таким чином, у другій половині XIX ст. в Європі поширюється форма держави нації, яка часто створюється силою зброї. Але спадщина віддаленого минулого породжує проблему національних меншин. Європа цього періоду - це континент озброєного світу, який потрясали національно-визвольні рухи.
Національні рухи виникли в ту саму історичну епоху, коли почалася промислова революція і посилились урбанізаційні процеси.
Процес формування націй на етнічній основі складався з трьох фаз чи етапів: академічного, культурного й політичного. На першому, тобто академічному, етапі відродження певна національна група стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні, легенди й прислів'я, досліджують звичаї та вірування, складають словники, вивчають історію. Все це робиться мовою іншого народу, скажімо, у чехів - німецькою. Другий етап національного розвитку - культурний - характеризується тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчення, тепер стає мовою, що нею творять літературу й перекладають з інших мов. Народну мову вводять як викладову до шкіл, спершу народних, а часом і вищих, розвивається преса, згодом мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті, побуті освічених людей і взагалі в місті. На третьому, політичному етапі об'єднана спільною мовою нація висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, нарешті й самостійності. У класичному випадку успішного національного руху в Чехії національне відродження швидко розв'язало завдання першої ("академічної") фази і перейшло до другої ("культурної"). Гідним особливої уваги є те, що вже на другому ("культурному") етапі чехи інтенсивно розробляли технічні й промислові проблеми, питання науки, культури та освіти. За доказ цього може правити той факт, що в чехів був політехнічний інститут ще до того, як було створено чеськомовний університет.
У Чехії розвиток промисловості, залізниць й урбанізація відбувалися на історичних землях чеського поселення (зокрема у районах, які протягом століть підлягали германізації й на початок XX ст. мали переважно німецьке населення). Це стосується і Праги, що мала тоді вигляд німецького міста.
Протягом наступних років Прага дедалі більше ставала чесько-мовною завдяки міграції із села й завдяки тому, що в місті ще раніше виникла національно свідома, освічена верства, яка забезпечила колишнім селянам культурне обслуговування рідною мовою. У Чехії капіталізм розмовляв по-чеськи від самого початку. Це мало певний зв'язок із фактом, що історична (політична й духовна) столиця чеського народу в період сучасного розвитку стала також економічним і транспортним центром і залишилася одним із двох основних адміністративно-політичних (поряд з Брно) центрів на чеських землях.
Дещо осторонь названих тенденцій, що домінували в Європі, знаходились українські землі. Наприклад, на відміну від Праги, у Києві протягом другої половини XIX ст. відсоток українців зменшувався. Київ зрештою відігравав друго -, а то й третьорядну роль в економічному розвитку українських земель. Якщо в чехів Прага функціонувала як незаперечний центр національного руху, водночас виконуючи згадані вже інші функції, то в Україні економічно провідне місце посідала Одеса, за нею - Харків, але не Київ. Залізничні шляхи також не перехрещувалися в Києві, а роль українського культурного й політичного центру відігравав Львів, відрізаний від основної території українського населення політичним кордоном. Наприкінці XIX ст. найбільше за населенням місто України, визначний торговельний, транспортний і культурний центр українських земель - Одеса - було найменш українським із великих міст України. Українців серед його населення було менше, ніж поляків, не кажучи про росіян та євреїв. До того ж українці були серед найменш кваліфікованих груп населення. Якщо чеські, литовські чи естонські селяни мігрували або до міст на своїй етнічній території, або за океан, і, таким чином, в обох випадках переходили із села до міста, від традиційного до сучасного способу життя, то українські переселенці відтворювали свій традиційний сільський світ у нових місцях поселення. Демократична маса, яка могла потенційно піти в місто, з тих чи інших причин вибирала переселення з рідної землі. Цей факт не обов'язково доводить, що їм бракувало національного почуття. Навпаки, він може правити за приклад прихильності до рідного, а рідне для українських селян ототожнювалося із сільським. І тому Україну можна було зберегти, переселяючись за океан, і втратити в Одесі чи навіть у Києві.
"В обох імперіях - зауважує сучасний англійський історик Норман Дейвіс, - українцям довелось зіткнутися з тим, що на їхній батьківщині живе кілька народів - поляки, євреї та росіяни, - і всі вони були ворогом українському націоналізмові. Ситуація, якщо висловитись найделікатніше, просто розпачлива. Потенційна українська нація не поступалася числом французам чи англійцям, проте українці ніде не змогли скористатися своєю кількістю, зостаючись, як ірландці, бездержавною нацією. Як і серед ірландців, найактивніші національні діячі почали, шукаючи порятунку, дивитись на Німеччину". Єдиний вихід був у політизації української національної ідеї, у переході національного відродження до політичної фази його розвитку (що передбачає масовість руху), яка почалась в останні десятиліття XIX ст. у Галичині. Завдяки конституційному режиму Австро-Угорщини остання перетворилася на "український П'ємонт" центр національного визволення. На початку XX століття, у зв'язку з революційними та ліберальними тенденціями в Російській імперії політична фаза розпочалася в Наддніпрянській Україні.
Отже, національне відродження й об'єднавчий рух в Європі пройшли під гаслом національно-визвольних змагань і утворення національних держав. Вони постали як реакція на існування величезних імперій, як виклик і альтернатива їхнім нівелюючим та уніфікуючим впливам. Національна держава ставала однією з ланок у ланцюгу апробованих людством моделей державних утворень. Зазначимо, що протягом XIX і XX ст. національна держава довела свою перевагу над усіма іншими державними моделями. Націоналізм як система цінностей та політична доктрина мав свої регіональні особливості й надавав особливого забарвлення таким ідейно-політичним течіям, як консерватизм, лібералізм, соціалізм та анархізм.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Романтизм, національне відродження та об'єднавчий рух в Європі“ на сторінці 2. Приємного читання.
