Розділ 16

Томас рушив слідом за Вінстоном, і в голові крутилася огидна думка: він не був певен, спускається тому, що хоче допомогти, чи просто з цікавості — щоб роздивитися жахливу сріблясту кулю.

Вінстон нарешті з глухим стуком зупинився, спиною привалившись до сходинки; до низу сходів він не докотився. Яскраве світло осявало все до останньої деталі. Вінстон лежав, притискаючи руки до обличчя, силкуючись здерти сріблясту рідину, — крапля рідкого металу вже прилипла до маківки голови, поглинувши все аж до вух. А тепер по краях, немов густезний сироп, дедалі нижче опускалася на вуха і на брови.

Томас перестрибнув через Вінстона на сходинку нижче. Вінстон намагався утримати рідкий метал, щоб не залив очі. Дивовижно, але це в нього виходило. Правда, Вінстон репетував на всі легені й молотив ногами в стіну.

— Зніміть це з мене! — здушеним голосом верещав Вінстон, і Томас мало не здався і не втік. Якщо рідке срібло завдає такого нестерпного болю…

Це було щось подібне до густого гелю, й воно вперто і наполегливо стікало вниз по обличчю Вінстона. Варто було хлопцеві відтягнути метал від очей, як той просочувався між пальцями і далі стікав униз. Звільнені ділянки шкіри ставали червоними і вкривалися пухирями.

Вінстон щось нерозбірливо кричав, наче лаявся незрозумілою мовою. Треба було щось робити. Часу майже не залишилося.

Скинувши з плечей мішок і висипавши з нього вміст, Томас обмотав простирадлом руки. Потім, коли Вінстон укотре відтягнув срібло від брів, Томас ухопився за рідкий метал з боків — там, де вуха. Крізь простирадло відчув жар, ніби от-от спалахнуть руки. Вперся ногами в сходи й щосили смикнув.

З відразливим чваканням краї майбутньої металевої кулі піднялися на кілька дюймів, а потім знову потекли Вінстонові на вуха. Вінстон заволав ще дужче. На допомогу спустилося кілька хлопців, але Томас велів не підходити, побоюючись, щоб йому не завадили.

— Ну ж бо, разом! — гукнув він Вінстону, цього разу дужче хапаючись за краї кулі.— Вінстоне! Разом! Хапай її і відривай від черепа!

Вінстон наче не чув. Він звивався всім тілом, і якби не Томас, то вже давно б скотився на низ сходів.

— На рахунок «три», — гаркнув Томас. — Вінстоне, на рахунок «три»!

Знову не було і знаку, що Вінстон почув. Він верещав. Борсався. Брикався. Ляскав по сріблястому металу.

Томасу на очі навернулися сльози, а може, то скрапував піт з чола. Очі пекло. І здавалося, що повітря прогрілося на мільйон градусів. М’язи напружилися, і ноги боліли. Їх почало зводити судомою.

— Ну ж бо! — верещав Томас, забувши про себе. — Один! Два! Вперед!

Схопившись за краї сріблястої маси, він відчув її щільність і податливість, рвонув щосили. Чи то Вінстон усе-таки почув його, чи то їм пощастило, але хлопці діяли водночас. Вінстон уперся в кулю долонями, наче лоба собі хотів відірвати. Срібляста крапля вся зійшла з голови. Не гаючи ні миті, Томас перекинув її через себе вниз зі сходів і обернувся подивитися, що ж буде.

На льоту крапля срібла знову набула сферичної форми, її поверхня на мить збрижилася, а тоді затверділа. Куля зависла в повітрі на кілька щаблів нижче за глейдерів, наче дивлячись на прощання на свою жертву і намагаючись збагнути, що пішло не так, а потім шугнула вниз, у пітьму.

Куля зникла. Чомусь вона вирішила не повторювати атаки.

Судомно ковтаючи повітря і відчуваючи, як з кожної пори рясно цебенить піт, Томас прихилився до стіни. Він боявся поглянути на Вінстона, а той скиглив позаду. Хвалити Бога, хоч уже не верещить.

Нарешті Томас розвернувся й подивився на товариша.