Розділ 57

Я лише один раз був присутній при Забутті.

Це було 1989 року, в приватній палаті лікарні Св. Миколая в Чикаго. Мені тоді було сімдесят років і почувався я, на власну думку, непогано. Діагноз «множинна мієлома» мені зробили лише за кілька місяців до цього, і це було напрочуд пізно, а за кілька років до цих подій мій ентузіазм щодо непомітності звичайної повільної та незручної смерті призвів до того, що я почав піклуватися про своє здоров'я сильніше, ніж зазвичай. Я був навіть членом тенісного клубу — раніше зі мною такого не було в жодному з життів — а ще я три місяці на рік викладав у школі в горах Марокко математику, напевно, намагаючись отримати спілкування з дітьми, яких сам ніколи не матиму.

Мій візит до цієї надзвичайно ввічливої палати в надзвичайно ввічливій лікарні на краю ввічливого передмістя Чикаго, де гордо майорів американський прапор, а свіжі квіти клали кожного дня біля ліжка кожного пацієнта, відбувся не за мого бажання. Мене сюди викликали, а жінка, що надіслала цей виклик, помирала.

Акінлеє.

Я не бачив її від тієї ночі в Гонг-Конзі, коли її покоївка вибігла у воду, а сама вона втекла до світанку.

Мене змусили надягнути стерильний халат і вимити руки спиртом, перш ніж дозволили зайти до її палати, але робили вони це без ентузіазму. Ушкодження були вже необоротними. Яким чином жінка, в крові якої залишилося так мало білих кров'яних тілець, досі залишалася живою, мені було невтямки; заходячи в двері палати, в якій вона незабаром помре, я дуже чітко бачив, як наближалася смерть.

Її волосся випало, залишивши на голові рябу шкіру, під якою вгадувалися грубі кістки, схожі на переплутані тектонічні плити. Раніше я ніколи не бачив її без волосся й лише зараз збагнув, наскільки схожою була форма її черепа на яйце. Сказати, що її очі були запалі, було б неправдою; просто кожний грам плоті, кожна м'яка риса на її обличчі зникли, залишивши лише покритий тонким шаром м'язів череп, з якого стирчали залишки носа, вух, губ, а очі були схожі на кульки на новорічній ялинці. Фізично вона була молодша від мене, але в той час і в тому місці я був бадьорим молодиком, а вона — стародавньою жінкою, що помирала на самоті.

— Гаррі, — прошипіла вона, і я навіть без медичної освіти зміг би почути в її голосі хрипіння та нерівне дихання. — А ти не поспішав.

Я підсунув до її ліжка вільний стілець і обережно сів, від чого мої кістки заскрипіли, попри регулярні тренування.

— Ти маєш гарний вигляд, — додала вона. — Тобі пасує старий вік.

У відповідь я лише буркнув — іншого доречного звуку не знайшов.

— Як почуваєшся, Акінлеє? Мені майже нічого не сказали.

— Ох, — зітхнула вона, — вони не знають, що казати. Це перегони: що вб'є мене раніше. Усе через імунну систему. І перш ніж ти скажеш мені, що СНІД — хвороба способу життя, думаю, мені слід сказати, що ти ідіот.

— Я не збирався казати…

— Знаєш, інші дивляться на мене так, ніби я — зло. Неначе все це… — вона, напевно, хотіла змахнути рукою, але змогла лише злегка сіпнути кінчиками пальців. — Ніби воно якимось чином є наслідком відсутності моралі. А не того, що клятий дешевий презерватив порвався.

— Ти вигадуєш, буцімто я сказав би це.

— Та невже? Можливо. У тебе все гаразд, Гаррі, як і завжди. Неповороткий старий пердун, але все гаразд.

— Скільки тобі залишилося? — спитав я.

— Б'юсь об заклад, що мене доконає пневмонія; напевно, два дні. Якщо не пощастить, то тиждень.