Розділ 50

Одного разу я познайомився з калачакрою на ім'я Фідель Ґусман. Це було 1973 року; я поїхав до Афганістану, щоб побачити великих Будд, поки Талібан не прийшов до влади й не зруйнував їх. Подорожував я як громадянин Нової Зеландії (це один з найкращих паспортів для подорожей), а паралельно намагався покращити свою пуштунську. Мені було п'ятдесят п'ять років і значну частину того життя я провів, розшукуючи залишені в каменях повідомлення попередніх членів Клубу Хронос. Це була така гра, жарт, який залишили для майбутніх членів Клубу у 45 році нашої ери, і до якого, якщо я його відкопаю, я зможу додати своє ім'я перед тим, як зарити його на новому місці, залишивши майбутнім поколінням новий набір загадкових підказок — щось на кшталт міжнародної меморіальної капсули для тих, кому нудно. Якщо гравці були щедрі, вони також залишали приховані скарби — щось таке, що не гниє. Поки що найбільш великодушним внеском у гру була втрачена до тих пір праця Леонарда да Вінчі, закопана калачакрою з Італії часів Відродження в закоркованій винній пляшці під вівтарем Святої Анжеліки в найвищому районі Альп. Майже всі залишені підказки були розпусними віршами, тож пошуки й знахідка заповіданого артефакта були вельми цікавими. Саме через ці ігри я понад усе й мандрував навколо світу, і саме під час мого відвідування афганських Будд з'явився Фідель Ґусман.

Його наближення можна було побачити за милю: великий чоловік з товстою шиєю їхав на даху однієї з вантажівок, колона яких здіймала жовту куряву вище за власні радіоантени. Коли він в'їжджав у містечко, люди розбігалися, боячись бандитів, бо саме на бандитів вони й були найбільш схожі. Я не намагався сховатися (у білошкірого новозеландця посеред Афганістану не так вже й багато можливостей загубитися) і дивився на цього прибульця, який мав європейську зовнішність, і на його озброєний автоматами Калашникова багатонаціональний супровід, як турист міг би дивитися на офіцера поліції, що став йому на заваді.

— Гей, ти! — гукнув він дуже поганою урду, махаючи рукою, щоб я підійшов до його машини.

Якщо її колір колись і відрізнявся від кольору літньої землі, тепер цього було не зрозуміти. Двигун клацав, не в змозі охолонути в таку спеку, а з машин уже виймали сковорідки, які клали на капоти, щоб приготувати другий сніданок — у вогні потреби не було. Я підійшов, тихо рахуючи їхню зброю й оцінюючи, ким є ці люди, які так грубо обірвали мій огляд пам'яток. Найманці та крадії — вирішив я, бо єдиною подобою однострою були червоні пов'язки, які можна було знайти на кожному. Чоловік, який мене покликав, був вочевидь їхнім ватажком. Він мав велике усміхнене обличчя, а під ним — колючу бороду.

— Ви не місцевий… Ви з ЦРУ? — запитав він.

— Я не з ЦРУ, — втомлено відповів я. — Просто приїхав подивитися на Будд.

— На яких Будд?

— Будди Баміанської долини, — підказав я, з усіх сил намагаючись не видати зневагу, яку відчував до невігластва цього бандита. — Вирізьблені в кам'яній брилі.

— А, точно! — згадав чоловік з автівки. — Я їх бачив. Добре, що ви зараз приїхали — через двадцять років їх уже не буде!

Я здивовано відсахнувся й ще раз подивився на цього смердючого, вдягнутого в лахміття та вкритого пилом чоловіка. Він вищирився, приклав долоню до чуба і сказав:

— Що ж, приємно з вами познайомитися, хоч ви й не агент ЦРУ.

Зістрибнувши з вантажівки, він попрямував геть.

Несподівано для самого себе я вигукнув:

— Площа Тяньаньмень!

Він зупинився, потім розвернувся на каблуках, наче танцюрист. Досі щирячи зуби в поблажливій посмішці, він розвальцем повернувся до мене й зупинився так близько, що я майже відчував липкість його тіла.

— Дідько, — зрештою сказав він. — На китайського шпигуна ви теж не дуже схожі.

— А ви не схожі на афганського бойовика, — зауважив я.

— Ну, це тому, що я тут лише проїздом, прямуючи до іншого місця.

— До якого саме?