Розділ 43

Мені ніколи не зрозуміти, навіщо люди йдуть на смерть. Для нас, калачакр, це відносно просто, бо єдиним суттєвим наслідком є лише нудність дорослішання. Авжеж, мені було шкода, що все йшло до того, що доведеться стрелити собі в лоб, щоб утекти з халепи, яку я собі так вправно створив, але набагато страшнішою перспективою були б арешт і допити — аби запобігти цьому, я був готовий потерпіти кілька років дитинства.

Але я бачив, як люди, для яких смерть була справжнім кінцем, ішли назустріч своїй кончині, не маючи на це жодної причини, окрім того, що їм наказали так зробити. На пляжах Нормандії, де трупи плавали у воді біля східців, по яких солдати виходили на берег, я бачив, як чоловіки бігли назустріч кулеметному вогню, ніби кажучи: «Дідько, ніколи не думав, що дійде до цього, але якщо вже дійшло, то що мені залишається робити?» Не маючи шляху ні назад, ні вперед, не маючи заздалегідь приготованого кращого плану, вони йшли до своєї смерті, робили ставку на те, що їхні шанси не можуть бути настільки поганими, але виявлялося, що можуть.

Стосовно ж мене все вказувало на те, що я тут помру через свої домисли. Через кристал у радіостанції, який на кілька років випередив свій час; через ім'я чоловіка, який бачив майбутнє; через таємницю, яку оберігали озброєні люди.

Командир зробив мені ласку й пояснив мені це.

— Ви тут помрете, — казав він мені, коли ми сиділи в його кабінеті й чекали Карпенко. — Не ускладнюйте своє становище.

Я вищирив зуби. «Не ускладнюйте» було вказівкою на те, що смерть має бути моєю головною турботою, а також це була фраза, яка асоціювалася в мене радше з Нью-Йоркським полісменом, аніж із командиром на секретній радянській базі. Моя легковажність здивувала його, його рідкі сірі брови смикалися над блідим обличчям.

— А ви дієте досить спокійно, — зауважив я, — як для людини, на яку націлили пістолет.

Він знизав плечима:

— Я мав свій час і прожив його добре. Але ви… Ви людина молода. У вас мають бути речі, які пов'язують вас із цим світом. Ви одружені?

— Це що, сповідь? — відповів я. — Спробую не відступати від стилю: мені подобається жити в гріху.

— А що ще вам подобається? Можливо, ви могли би втішитися цим знову.

— Це дуже приємна думка, — зітхнув я, — і я дуже вдячний вам за неї, але в житті буває мить, коли розумієш, що насолоди тіла задовольняють лише частково. Поки вони тривають, вони фантастичні, але приносять стільки емоційного багажу та сумнівів, що особисто я, якщо чесно, починаю підозрювати, що пов'язаний з ними смуток перевершує отримане задоволення.

На мій подив, він вигнув брови:

— Те, що ви не отримуєте належного задоволення, очевидно.

— Колись мені ці самі слова сказала професійна масажистка в Бангкоку.

— Ви не росіянин, — припустив він.

— Я розмовляю з акцентом?

— Жоден росіянин так не вчинив би.

— Яке жахливе звинувачення радянського духу!