Розділ «70»

Марк здивовано витріщився на телефон. За винятком батьків і діда хлопцеві рідко хто телефонував, а Соня, як він пам’ятав, узагалі ніколи. Коли кілька тижнів тому вони з дівчиною обмінялися номерами, він навіть не був певен, що Соня зберегла його номер: Марк завжди першим виходив на зв’язок. Зараз Соня телефонувала — не написала у VK, не надіслала смс, — і Марк умить відчув тривожне поколювання в нижній частині живота: щось трапилося. Хлопчак кинув швидкий погляд на годинник — 20:15 — і прийняв виклик. Із динаміка вихопилося натужне:

— Ти вдома? — Соня захлиналася, ледве стримуючи ридання. Запитання прозвучало так, наче дівчина промовляла слова, з останніх сил втримуючись на поверхні розбурханого моря.

— Що сталося?

— Ти вдом-ма? — Той самий сплюснутий, просякнутий відчаєм голос потопельника.

— Так.

Раптово Соня почала підвивати — жалісливо, зацьковано, немов поранене щеня, — та вже за мить опанувала себе й лише тихцем схлипувала. Зрештою вона витиснула:

— М-можеш в-вийти?..

— Так, — не прибираючи телефон від вуха, хлопчак дістав із шафи джинси й узявся похапцем стягувати домашні шорти. — Так. Уже вдягаюся.

— Пробач. — Соня схлипнула. — Мені просто нема куди йти.

Марк затиснув смартфон між вухом та плечем і застібав ґудзики на джинсах.

— Де ти зараз?

Він відчував, що дівчина продовжує безмовно плакати.

— В-відкрий двері…

— Які двері?

— В-вийди в під’їзд.

Хлопчак не став розривати зв’язок, просто прибрав смартфон від вуха, пройшов коридором і відчинив двері. Соня стояла відразу за порогом, заплакана, обличчя якесь чорне. Побачивши його, дівчина тихенько заскиглила. Рука з телефоном повільно опустилася. Марк розгубився.

— Що сталося? — повторив він.

— Хто там? — зі спальні долинув голос Яни.

— Ма, це Соня, — хлопець швидко взувався, — я вийду на трохи, добре?