Зустрічається найчастіше. Можливий перехід гострого процесу в хронічний або його первинне формування.
При первинному формуванні хронічного процесу загальний стан хворого не поліпшується, біль та гіпертермія залишаються, гіперемія та набряк у ділянці післяопераційної рани наростають, можлива поява гнійних виділень. Рана збільшується в розмірах, на значній ділянці може бути сполученою з кісткою. Оголена кістка матова, окістя відшаровується, стає волокнистим. При прогресуванні запального процесу кістка темніє, її поверхня стає шорсткуватою. Кісткова тканина втрачає свої властивості – легко кришиться, краї кістки ламаються, утворюються дефекти (рис. 2.25). Одним із перших та вірогідних рентгенологічних симптомів, що свідчать про початок запального процесу, є ділянки остеолізу,
Рис. 2.25. Хронічний остеомієліт великогомілкової кістки після відкритого перелому кісток гомілки
які мають не зовсім чіткі контури, невеликі розміри та неправильну форму. Вони виникають на 4-5 тиждень після травми.
Через 4-6 місяці після травми захворювання набуває хронічного перебігу. Загальний стан хворих задовільний, зменшуються болі, температура періодично підвищується до субфебрильних цифр. При рентгенологічному обстеженні видно виражений склероз навколо патологічного вогнища, гіперостоз, поступово формуються порожнини з секвестрами, що підтверджує наявність травматичного остеомієліту. В кістковій рані переважають проліферативні процеси, запальні явища слабшають, формуються стійкі нориці, які не загоюються тривалий час.
Фаза ремісії змінюється фазою загострення процесу, під час якого стан хворих погіршується, з'являються болі в кінцівці, підвищується температура тіла до 38-39°С, наростають симптоми інтоксикації (анемія, лейкоцитоз, збільшується ШОЕ). В ділянці старих ран та рубців або в новому місці з'являються інфільтрати, набряк, гіперемія. Виникають або відновлюються нориці, з них виділяється гній, його кількість може збільшуватися. Після затухання процесу знову настає фаза ремісії, яка може тривати від кількох тижнів до десятків років.
При клінічному обстеженні обов'язково враховується загальний стан хворого (інтоксикація, судинні розлади, алергічні реакції), порушення функції внутрішніх органів (амілоїдоз внутрішніх органів, анемія, септичний стан тощо), місцеві ускладнення – трофічні розлади, дерматити, екзема, малігнізація нориці.
Зазвичай для діагностики травматичного остеомієліту достатньо знати анамнез, клінічна та рентгенологічна картини досить характерні і не викликають значних труднощів. Одне з основних питань, на яке потрібно відповісти хірургу, – це визначення меж розповсюдження гнійного ураження кістки, стан оточуючих параосальних тканин, якісні та кількісні характеристики запального осередку та кісткового регенерату.
Жоден з нижченаведених методів не має самостійного діагностичного значення; лише комплексна діагностика, яка поєднує клінічні, рентгенологічні та лабораторні методи, здатна відобразити локалізацію та реальний стан запального осередку, межі розповсюдження гнійно-некротичного процесу.
Отримати додаткові дані про структуру остеомієлітичного осередку допомагають загальноприйняті методи рентгенографічних досліджень: фістулографія, стереофістулографія, абсцесографія. Цінну додаткову інформацію несуть такі методи обстеження, як дозована напружена фістулографія, фістулотомографія, стереорентгеноскопія, рентгенофістулографія під контролем електронно-оптичного перетворювача.
Спіральна комп'ютерна томографія (СКТ) з тривимірним моделюванням, магнітно- резонансне (МРТ) обстеження, ультразвукова остеометрія дозволяють у короткі терміни з максимальною вірогідністю визначити та оцінити особливості патологічних змін у гнійно-некротичному осередку.
Досить великий діагностичний потенціал має метод інфрачервоної термографії, який дозволяє достовірно точно локалізувати осередок запалення кістки та спостерігати за динамікою процесу. Крім того, він дозволяє визначити фазу запального процесу, що необхідно для наступного вибору методу і термінів оперативного втручання.
В основі сучасного лікування хронічного травматичного остеомієліту лежать наступні методи:
• ліквідація хірургічним шляхом усіх секвестрів та гнійно-некротичних осередків;
• активізація специфічної та неспецифічної імунобіологічної реактивності організму;
• раціональна антибіотикотерапія;
• санація та плашка післяопераційної кісткової порожнини;
• створення оптимальних умов для консолідації кісткових фрагментів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Травматологія та ортопедія» автора Голки Г.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Хронічний остеомієліт“ на сторінці 1. Приємного читання.
