Грибкові міокардити, які виникли на тлі грибкової інфекції, у дитячому віці зустрічаються дуже рідко. Крім того, можливі міокардити, викликані введенням лікарських препаратів – антибіотиків, хімічними речовинами (ртуть, свинець). Серед неінфекційних факторів, що спроможні викликати розвиток міокардиту, можна виділити системні запальні захворювання сполучної тканини (системний червоний вовчак, склеродермія, ревматоїдний артрит, хвороба Кавасакі), ендокринну патологію (тиреотоксикоз) та дію на організм несприятливих факторів навколишнього середовища (іонізуюче опромінення, переохолодження тощо).
Патогенез. Розвиток міокардиту в результаті дії вірусу спостерігається при його проникненні в міокард. Перша стадія (віремія) нетривала (від декількох годин до декількох діб). Потрапляючи в серцевий м'яз, вірус фіксується на поверхневих рецепторах міоцитів, а потім проникає в середину клітини. При цьому активізуються захисні механізми, збільшується виділення інтерферону, виробляються віруснейтралізуючі антитіла. Стимуляція імунних реакцій відбувається класичним клітинно-опосередкованим (активація макрофагів і Т-лімфоцитів) шляхом. Т-лімфоцити (особливо суб- популяція CD95 – цитолітичні Т-лімфоцити) здатні знаходити DAF- і CAR-молекули клітин, інфікованих вірусом, і знищувати їх за допомогою цитокінів або цитолізу, ушкоджуючи міокард. У крові з'являються антикардіальні антитіла, що виробляються В-лімфоцитами, які в присутності Т-лімфоцитів або комплементу мають виражену цитолітичну дію. Персистенція віруса в міокарді триває 10–14 днів від початку захворювання, у подальшому віруси в міокарді не виявляються і запалення поступово вщухає.
При порушеннях імунорегуляції включається друга, автоімунна стадія, у процесі якої втрачається специфічність запального процесу. Імунні комплекси фіксуються в міокарді, відбувається посилення клітинної імунної реакції, збільшення кількості антикардіальних антитіл, у результаті чого спостерігається прогресування ураження серцевого м'язу, активація медіаторів запалення. Запалення супроводжується вивільненням біологічно активних речовин, що призводить до пошкодження судин мікроциркуляторного русла, із розвитком порушення мікроциркуляції в міокарді та гіпоксії міокарда. У міокарді спостерігаються мікронекрози, що сприяє виникненню, а потім прогресуванню дисфункції міокарда. Якщо далі розвивається процес одужання, наступає проліферативна фаза запалення із зменшенням інтерстиціального набряку, фіброзуванням ділянок запалення. При прогресуванні патологічного процесу розвивається хронічне запалення (третя стадія), яке супроводжується вогнищами кардіосклерозу з можливим розвитком серцевої недостатності.
Клінічна картина. Клінічна картина міокардиту дуже мінлива та малоспецифічна, багато в чому визначається етіологією, варіантом його перебігу. В анамнезі необхідно з'ясувати хронологічний зв'язок із перенесеною інфекцією, з іншими потенційними етіологічними факторами.
Відомо, що загальним доказом ураження міокарда є ознаки порушення його функцій: скоротливості, автоматизму, збудливості і провідності. Порушення перших з них є головним для діагностики ураження міокарда, оскільки зміни інших функцій можуть мати функціональний характер.
Виявляються скарги на біль у ділянці серця тягнучого, стискального характеру, підвищену стомлюваність, задишку, серцебиття. При огляді звертає на себе увагу блідість, підвищення температури тіла, похолодання кінцівок, частий і слабкий пульс. При перкусії спостерігається перкуторне зміщення меж відносної серцевої тупості вліво, кардіомегалія, гепатомегапія. Після перенесеної вірусної або бактеріальної інфекції можна виявити лімфаденопатію, попередня алергічна реакція може дати про себе знати висипом. Аускультативно частіше визначається тахікардія або брадикардія, виявляють послаблення І тону, систолічний шум мітральної регургітації, жорстке дихання або хрипи в легенях.
Діагностика базується на даних клінічного обстеження (наявність в анамнезі провокуючих факторів, скарг, даних перкуторного та аускультативного обстеження).
Лабораторна діагностика. В аналізах крові будуть виявлені зміни (анемія, лейкоцитоз, нейтрофіпьоз, тромбоцитоз, підвищена ШОЕ, підвищені гострофазові показники), що свідчать про запальну реакцію в організмі. Проте при легкому перебігу захворювання результати лабораторного обстеження не дадуть необхідної інформації, бо можуть бути в межах норми.
Діагностика вірусної етіології міокардиту можлива при підтвердженні вірусного генома шляхом проведення ПЛР. Спостерігається підвищення міокардіальної фракції креатинінкінази, що є маркером ураження міокарда. Звертають увагу на співвідношення ЛДГ1/ЛДГ2 > 1. Індикатором ураження міокарда є тропонін-1. Клінічні та експериментальні дослідження показали, що підвищений рівень серцевого тропоніну-1 спостерігається при гострому міокардиті частіше, ніж підвищений рівень креатинінкінази-МВ.
Інструментальні методи. Зміни на ЕКГ виявляються у 90–100 % хворих із гострим або хронічним міокардитом, навіть за відсутності суб'єктивних симптомів захворювання. Типові зміни – синусова тахікардія, порушення процесів реполяризації (патологічні зміни зубця Т і сегмента ST – найбільш часті і ранні прояви міокардиту), можливе зниження вольтажу, подовження електричної систоли серця, патологічний комплекс QRS, аритмії та порушення провідності.
Добове моніторування ЕКГ за Холтером покращує діагностику аритмій, порушень ST, QT.
Проведення ЕхоКГ дозволяє проаналізувати розміри порожнин серця, зокрема може відзначатися збільшення кінцево-діастолічного і кінцево-систолічного розмірів лівого шлуночка, зниження фракцій вигнання, збільшення порожнин серця, гіпертрофія міжшлуночкової перетинки, вторинні регургітації. Звертають увагу на стан клапанного апарату, наявність перикардіального випоту.
Рентгенографічно розміри серця варіюють від нормальних до значної кардіомегалії. При кардіомегалії спостерігаються застійні явища в легенях.
Ендоміокардіальна біопсія дозволяє підтвердити діагноз. Використовують транскатетерну біопсію правого шлуночка під рентгенологічним та/або ехокардіографічним контролем. Ураховуючи, що запалення може бути як дифузним, так і локальним, чутливість методу збільшується при проведенні множинної біопсії, але покладатися на результати гістологічного дослідження через його низьку чутливість і специфічність не слід, тому що некроз клітин міокарда, характерний для активного міокардиту, можна визначити тільки в перші 7–10 днів початкової фази захворювання. При гістологічному дослідженні міокарда для встановлення діагнозу міокардиту використовують критерії ВООЗ (Марбург, 1996), що засновані на повторному проведенні правошлуночкових ендоміокардіальних біопсій серця: в інфільтраті виявляють не менше ніж 14 лейкоцитів на 1 мм2 міокарда (переважно Т-лімфоцити) та не більше ніж 4 макрофаги, обов'язкові некроз та дегенерація.
Клінічно виправданою є програма обстеження при підозрі на міокардит, але перелік досліджень визначається чіткістю, вираженістю клінічної картини міокардиту, а також технічною оснащеністю і можливостями медичного закладу. Усім хворим із підозрою на міокардит проводяться такі дослідження:
• 1. Загальний аналіз крові, сечі.
• 2. Біохімічний аналіз крові: визначення вмісту загального білка, білкових фракцій, білірубіну, глюкози, креатиніну, сечовини, амінотрансфераз (ACT, АЛТ), загальної лактатдегідрогенази та її фракцій, креатинфосфокінази та її MB-фракції, тропоніну, серомукоїду.
• 3. Електрокардіографія.
• 4. Ехокардіографія.
• 5. Рентгенографія серця та легенів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Актуальні питання педіатрії у практиці сімейного лікаря» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Неревматичні кардити“ на сторінці 2. Приємного читання.
