Розділ «44»

— Та чого ви злитеся?.. — промимрив Борис. — Я просто... приголомшений...

— Бо я хочу знати, де ти, чудо природи, вчора з дівкою лазило?..

— Ніде... Прийшли погодувати голубів... Їх не було, ви це знаєте... Потім попили кави в кав'ярні, на розі Руської і Федорова... Класне місце таке, затишне... Бо я на площі Ринок ще деякі фото робив, біля вхідних левів...

— Детальніше...

— Про фото?

— Ні, про кав'ярню.

— Кава розкішна... Посиділи, поговорили... Люба казала, що зникнення голубів з проспекту її насторожує...

— Малий, — Лев присів на ліжку, — мені не потрібні зараз твої зазубрені умовиводи!.. Розкажи мені не те, що твориться у твоїй голові, а що було насправді!.. До деталей!.. Гаразд?..

Борис знітився.

— Та нічого не було!.. Сиділи, пили каву, балакали... Ага, якийсь неповороткий бевзь сунув, як танк, і розлив каву Люби... Але перепросив зразу, сам приніс за свої гроші іншу, ще й з тістечками... І все...

— Як той бевзь виглядав? — запитав Безрукий.

— Чесно кажучи, як свиня... Домашня... Але не блаженна, що рохкає від безтурботності, а така якась, що відчуває, ніби її скоро поведуть на забій... Отак...

— Ти його не хотів стукнути?

— Хотів. Але, по-перше, не моя вагова категорія, а по-друге, він тричі мене перепрошував... Не Любу, завважте, а мене...

— Ясно, ботаніку... Дівчину захистити ти можеш лише на екзамені...

— На іспиті сто відсотків... Але не тільки, Леве Львовичу... У мене таке враження, що ви мене підозрюєте у боягузтві. Це неправда. Якби той чолов'яга хамив, я б із шкури виліз, щоб його покарати... Але якщо все можна владнати дипломатичним шляхом, то навіщо задиратися?.. Чи не так?..

Безрукий зіскочив з ліжка, нервово заходив по кімнаті.

— Все ясно, — процідив крізь зуби. — Каву будеш?

— Буду, — відказав розгублений вундеркінд. — А що ясно, Леве Львовичу?.. — запитав з острахом.

— Ясно, що нічого неясно... — вичавив із себе мляву усмішку Безрукий. — Ходімо на кухню... І розправ плечі, очкарику!.. А то виглядаєш, як знак питання. Вдарений по голові знаком оклику...