Розділ «44»

— Схоже на те... — Борис подивився в дзеркало й аж злякався себе. — У мене є ще одна новина... — додав. — Нібито приємна і водночас ні... Аж лячно, коли так думаю...

— Не тягни...

— Матуся моя приїхала з Праги... Аж на два дні! Вдома революція...

— Аякже, правильно, — іронізував Лев, — виховай собі чудо з ботанічного саду, ночами не спи, доглядай, витирай йому сопливого носа, а воно виросте і навіть не зрадіє приїзду матері. Навпаки...

— Досить, Леве Львовичу, я не нарікаю... Просто хотів сказати, що мені додому треба бігти. Показатися матусі, бо вона ціле місто на вуха поставить... Я ж як увечері втік, так вдома і не був... До всього ще й мобільника забув...

— Передзвони їй на домашній, — порадив Безрукий.

— Та де там... Відключили за несплату... Я ж ним не користувався, то навіщо?..

— М-да, чудо — воно й у Львові чудо... Тоді слухай мої інструкції... Сьогодні о тринадцятій нуль-нуль у соборі Святого Юра мер освячуватиме скульптуру лева, якого йому подарували. Все свідчить про те, що це саме той лев, у якому перебуває душа Львова. І яку хочуть викрасти наші опоненти. За допомогою змії, так?..

— Схоже, що так... — погодився Борис.

— Нам потрібно не лише не дати зміюці вполювати душу міста, ми мусимо душу Львова звільнити... А для цього за законами темряви і світла нам потрібен...

— Голуб...

— Правильно. А його немає. Тому біжи покажися мамі, потім мчи до Люби і на проспект. Шукайте птаха. Ось мій новий номер телефону. — Безрукий подав Борисові клаптик паперу з цифрами.

Вундеркінд здивувався.

— А...

— Всі дрібні запитання потім, друже. Домовились?

Юнак кивнув. Підвівся, поклав у мийку своє горнятко.

— А що будете робити ви?.. — Він глянув з підозрою на Безрукого.

— Я буду робити найнестерпніше, що тільки є на світі...

— Що?

— Чекати...