Розділ «35»

— Я з Одеси, — брехнув вундеркінд.

— Видно, — втішився дід, що не помилився у здогаді. — А ви, пане?..

— З Тернополя...

— Точно!.. — зрадів сторож. — Моя покійна теща мала такий самий солодкий акцент. — Безрукий уперше в житті дізнався, що розмовляє із солодким тернопільським тещиним акцентом. — Приємно... То що, під купол?.. Там привид бродить уночі... А вдень сидить у моєму архіві... Вчиться... — хихикнув дідусь.

— Аякже, під купол! — силувано всміхнувся Лев.

— І треба ворушитись. Скоро світатиме... — Дідусь закашлявся. — Якщо ви не проти, я з вами не полізу... Старий уже... Однієї вилазки за ніч, щоб відчути свого друга, мені Достатньо-Спочатку сходами, а потім є драбинка. Гаразд?.. Беріть ліхтар! — Сторож вручив Борисові світло. — Тільки підтримуйте вашого компаньйона з Одеси, — звернувся пошепки до Безрукого, коли юнак обережно подибав уперед, — бачу, він не для драбин створений, щоб ще, чого доброго, не гримнувся, біди мені не наробив...

— Та ні, — усміхнувся Лев. — Це він на перший погляд такий хирлявий...

— Тоді вперед! — скомандував задоволений сторож.

Чоловіки опинилися під куполом будівлі. Завмерли. Борис повільно водив ліхтарем. Нічого. Все чисто, прибрано. Ані павутинки. Тільки якась наче іграшкова дерев'яна хатинка в кутку, схожа на собачу будку. Певно, дідусь-сторож дбав про домівку свого привида, прибирав...

Лев і Борис мовчали, слова наче вивітрилися з вуст, дух перехоплювало, мов від неймовірного стану польоту... Де ж привид?.. Не видно... Пахло давниною, що навіювала мрії... Ось тут, поруч, відгороджена бляхою, сидить собі Жінка-Свобода і споглядає Львів... Їй не скучно, обіруч неї двоє чоловіків. Стережуть. А що стережуть?.. Чому не допоможуть їй піднятися, розправити крила і полетіти?.. Адже вона просто статуя?.. Ні... Лев і Борис явно відчували, що Свобода не може бути просто скульптурою... Вона має призначення, яке ще не дозріло, щоб народитися...

Ураз сріблясте світло увірвалося з купольного круглого віконця всередину і пробіглося дахом, тарабанячи бляхою. Ніби хотіло звільнитися, а щось не впускало. Потім світло сховалося в будку. Борис навів ліхтаря на хатку і... зі страху впустив його на долівку. Бо в будці щось зашурхотіло, затріпотіло крилами, видаючи зморений писк... Безрукого пересмикнуло, він на мить наче зник зі світу, а наступної вже підносив ліхтаря... Навів спочатку на блідого Бориса, який зі страху аж присів... Потім знову на хатинку... Мить чекання, і чоловіки побачили, як звідти з'явився голуб, оцінююче замахав голівкою і вилетів через те саме кругле віконце, з якого нещодавно всередину з'явилося сріблясте світло.

— Голуб... — До Безрукого повернувся дар мови.

Уже на підході до діда-сторожа заговорив і Борис. Упевнено, наче недавно з переляку не випускав з рук ліхтаря, сказав:

— У мене таке відчуття, що привид нас прийняв...

— Атож... — Лев скептично стрельнув на вундеркінда очима. У яких Борис побачив знайоме йому сріблясте світло.

Дідусь чоловікам зрадів, ніби сто років ні з ким не розмовляв.

— Ну що скажуть ваші вчені голови?

— Там від свободи аж перехоплює дух!.. — випалив Борис. Здавалося, вундеркінд сам здивувався тому, що виголосив.

— Правильно, — похвалив юнака сторож. — Мені теж перехоплює...

Безрукому здалося, що він слова не чує, а смакує. На слух вони були звичайними, а на смак — солодко-терпкими... Лев мав добре розвинений нюх, але цього разу ні слова Бориса, ні дідуся не пахнули... Аж дивно стало...