Розділ «35»

— Ти придивися добре, Борисе, навіть звідси, знизу, помітно, що факел наче в гіпсі... Ніби невдало зрісся з рукою...

— Дійсно!

— Його прикріпили знов до Свободи аж через п'ятнадцять років, уявляєш? Відвалився смолоскип за Радянського Союзу, а був відреставрований уже за України... Мої студенти дуже люблять цю статую і кажуть, що вона колись встане! І тоді довгождана свобода настане!..

Вундеркінд протер окуляри.

— Щось у тому є... — промимрив байдуже.

— І ще одна цікава деталь. Кажуть, що майстер, який реставрував руку Свободи, згодом, під час виконання якихось висотних робіт, упав і розбився. Ось так. Фатальна якась ця статуя, нещаслива.

— Була нещаслива... — Борис не зводив очей зі скульптури.

— Чому?..

— Бо слова «гріхи спалив», скоріш за все, означають — спокутував.

— Як?..

— А це вже, Леве Львовичу, не наших умів діло. Нам треба якось допомогти привиду свободи звільнити душу Львова і якось не дати нашим супротивникам йому в цьому завадити. А це питання всього-на-всього декількох днів. Бо скоро день Юріїв! Колись в Юріїв день навіть з кріпацтва можна було звільнитись. Є щось у тому дні від свободи все-таки, є... — Борис потер очі. — Що, Леве Львовичу, по домівках? Дамо здогадам укорінитися в мозку?

— Рано... — Безрукий прямував до парадного входу в музей етнографії.

— Зачинено, — попередив вундеркінд.

— Нічого. Хто стукає, тому відчиняють. — І Лев загримав у двері.

З'явилася хитра усмішка свіженького, зовсім не заспаного сторожа.

— Учені з конференції? — запитав той. — Вранці від'їжджаєте? І не встигли відчути духу свободи?

— Так, — переконливо збрехав Лев.

— Мене попереджали. Казали, що можна впустити. І я радію з цього. Нарешті вчені зацікавилися духом, що стовідсотково тут живе. Сам бачив. Розумієте, я старий, сторож-пенсіонер, який багато років пропрацював у цьому музеї в архіві, порушував це питання ще за Союзу! Мене ледь божевільним не зробили. Директорка колишня, зовні партійка від каблуків до червоної шпильки на волоссі, всередині була все-таки доброю людиною... Вона мене пошепки на вулиці так і запитала: «Де ти бачив, Петре, в СРСР свободу? Так що помовч до пори до часу». Я здивувався: «Ви думаєте, що ця пора і час настане?» Вона мені підморгнула: «Обов'язково». «Звідки ви знаєте?» — запитав я. «Привид сказав», — як молотом по голові, стукнула мене директорка і розчинилася в натовпі... Так що добре, чудово, що вчені прокинулися. Зараз така апаратура, що можна все доказати... — Дідусь був напрочуд балакучий. — Я радий кожному...

— Ми що, не перші? — вдалося вставити запитання Борисові.

— Та яке там?.. Треті вже за ніч... Був товстий професор з прилизаним волоссям із Києва, був лисий доцент із Дніпропетровська... Тепер ви... А звідки будете?..