Розділ «34»

І диво-жінка притулилася. На мить. Бо наступної задрижав на тумбочці Яремин мобільний. Лавник глянув.

— Стійка, — мовив розчаровано.

— Візьми, — порадила Зоряна. — Все одно той дзвінок не дасть спокою.

— Яремо Сильвестровичу, це Борислава Болеславівна...

— Чую.

— Зі мною сьогодні сталася дивна пригода. Може, ваш досвід її розшифрує...

— Кажіть.

— Ми з Зоєю шукали кам'яного лева...

— З ким? — перепитав Лавник. — Ви ще когось вплутали в нашу аферу?

— Із Зоєю. Змією... — спокійно уточнила Стійка. Лавник собі уявив, як сухолиця Борислава задоволено вищирилася. Ніби смерть під час косовиці. — Коли вже надвечір поверталися додому, змія мені з пазухи вислизнула і втекла. Це було біля собору Святого Юра. Вона шмигнула в зарості і пропала...

— Далі...

— Я її чекала. Годину... — Борислава зробила паузу. Ніби хотіла, щоб Ярема теж годину прождав. — Страшну довгу годину, як пекло... — уточнила Стійка. І сухість, виявляється, може видати таке гаряче порівняння.

— Продовжуйте... — спонукав Стійку Лавник.

— Безрезультатно... Потім я вирішила зайти на територію собору — і не змогла...

— Чому?..

— Мене почало тіпати!.. Кинуло в холодний піт... Коли ступила крок за ворота — ледь не втратила памороки... І відступила...

— Не дивно, — мовив Лавник. — Собор не хоче впускати на свою територію нечисті...

— Це ви натякаєте на мене? — рявкнула Борислава Болеславівна.

— Ні, на того, хто у вас вселився...

— Можливо... — Стійка декілька секунд просто сопіла в трубку, як стара порхавка. — І я ледь доплентала до того місця під мури собору, де Зоя втекла... Вона мене чекала... І спритно залізла назад за пазуху... Мені здається, що змія щось пронюхала...