Розділ «28»

— Я мало чим маю похвалитися, — почав Борис. — Оскільки дивний текст вам, Леве Львовичу, відкрився через фотографію, я вирішив фотографувати скульптури левів, а потім ретельно розглядати їх у комп'ютері. Маю вже сотні знімків скульптур. Написи якісь, звичайно, проглядаються, але я не помітив нічого такого, що б нас могло зацікавити. Працюватиму далі. Маю список скульптур. Щодо «коли зберуться всі часи в один», — у голову поки що нічого не лізе. А у вас? — звернувся він до Лева. — Як там ваша Бор... Борислава?..

— Змія, на диво, спокійна, як удав. Сидить у своєму кабінеті зачинена, нікого не чіпає. Люди на кафедрі насторожені — відчувають, що це не на добро. Наче шкуру стару скинула, а в новій ще не набрала сили... Але я зацікавився іншим. Днем, коли отримав листа від привида безрукого ката. Це було п'ятнадцяте квітня — день народження Ганнусі. Якраз у листі привида безрукого ката було застереження, що саме 15 квітня 2015 року над Львовом може нависнути смертельна небезпека... Знаєте, що я надибав?..

— Леве, не тягни, — попросила Марі. — Пізно вже. А в мене ще купа справ. І завтра чергування.

— 15 квітня наші предки-орійці відзначали свято Арея!

— У грецькій міфології це — бог війни. Син Зевса і Гери. Про нього писав Гомер...

— Слухай краще мене, Борисе. Маємо своє трактування. До Греції далеко. Так от, наш Арей був богом війни і миру водночас. Нещадно боровся з ворогами світла і добра. З ними був жорстокий до безтями. Навчив людей виготовляти зброю, володіти нею, щоб захищати свою землю. Орійці мали переконання, гасло, можна сказати, що смерть у бою миліша за неволю. Арей у великій космічній битві світла з мороком очолював сили добра. А після звитяжної перемоги світла над тьмою бог Арей зійшов з неба на землю і подарував нашим предкам двосічний меч. З того часу меч Арея став символом безсмертя орійця. Звичайно, твоя світла «ботанічна» голова знає, яким символічним є вислів «меч Арея»...

— Знає, — підтвердив Борис. — І уважно слідкує за ходом ваших думок.

— Навчивши людей виготовляти зброю, Арей заодно породив у людях надзвичайну жорстокість. Тодішній світ був напрочуд кривавим, диким.

— Як і теперішній, — доповнила Марі. — Просто тоді, гадаю, світ був більш справедливим. Хто був хоробрим, володів мечем, той перемагав. А тепер?.. Сидить якийсь сухоребрик у затишному місці, натискає на кнопку, а за десятки чи навіть сотні кілометрів невинні люди мруть. Хіба так чесно?

— Марі, не обурюйся, я не маю машини часу, щоб перенести тебе у древні справедливі часи. До того ж, із нашого юного друга з накачаними мізками пуття там буде (як би це влучніше сказати) на мізинчик... Засохне на якомусь кам'янистому городі, працюючи опудалом... — Лев розреготався.

— Дуже смішно, — образився Борис. Він останнім часом дуже сильно переживав за свою худорбу. Боявся, що таким може не сподобатися дивній дівчині з голубами Любі.

— Не ображай хлопця, Безрукий, бо заробиш по шиї, — пригрозила мужньому чолов'язі мініатюрна хвиляста жінка.

— Домовились. Але ти, дорогенька, сама ж мене збила з думки. Гаразд, послухайте, до чого я веду: так, Арей був немилосердним, лютим, жорстоким, але лише до сил зла — мороку і пітьми. Проте він обожнював свободу і світло. І там, де не було світла, меч Арея сонячними променями пронизував хмари... Ну як, цікаво? — запитав Лев Львович.

— Цікаво. Але як це пов'язано з нашою бідою? — здивувалася Марі. — Ми шукаємо душу міста, якщо ти призабув. І час, коли її мають вкрасти...

— Шановні, я вам переповів суміш легенди з міфом, які суть мудрість вікова. А тепер, — Лев вийняв із кишені аркуш, — я вам процитую уривок із праці одного українського генія Степана Пушика — поета, прозаїка, драматурга, есеїста, фольклориста, літературознавця, публіциста, журналіста, економіста, політика, культурно-громадського діяча, кандидата філологічних наук, професора тощо, — прочитав з листочка, — про іншого генія — поета, прозаїка, драматурга, вченого, етнографа, фольклориста, історика, філософа, соціолога, економіста, журналіста, перекладача, громадсько-політичного діяча, і так далі до безкінечності — неперевершеного Івана Франка. Отже, цитую: «Франкова вітцівщина дихає язичницькою добою. Скажімо, у Дрогобичі в стіні однієї з церков замуровано ідолів. Тут є Бітова гора, яку чомусь зафіксували, як Війтова, але то була гора Святого Віта (Святого Батька-Вітця), Поревіта, Руєвіта чи Яровіта, що став Юрієм Змієборцем, — Лев зробив багатозначну паузу. Марі зацікавлено закліпала, а Борисове обличчя аж посвіжішало. — А був Ареєм — наголосив Безрукий. — Коли рухатися в бік Тухлі, то зустрінеш гору Яровище, Писану Криницю; у селі Яринина Криниця ріс дуб, під яким Іван Франко написав оповідання «Олівець». Відомо, що дуб — дерево Перуна й Дажбога-Сонця, отож йому поклонялися, та нині його вже немає — усох дуб. У своєму селі майбутній письменник почув легенду про косаря, що на коні втікав від Змія, та оглянувся й косою скосив йому голову. Можливо, що колись розказували про воїна з мечем, тобто Арея — Ярила — попередника Юрія Змієборця». Ну як? — гордо запитав Безрукий. — Арей був переможцем! Юрія теж звуть Переможцем!

— Геніально! — випалив Борис Мудрагель. І як завжди, коли на повну потугу вмикалися його звивини, він зачухав своє смоляне дротяне волосся.

— Ну, до геніальності мені, як до неба, — заперечив Лев. — Тим паче у порівнянні з Франком та Пушиком, але що цікаво, то цікаво... І чують мої кучері й свербить обрубок, що тут щось замасковано.

— Виходить, день 15 квітня, тобто день Арея, коли ви отримали листа від привида ката, в якому він попереджав, що саме 15 квітня можуть початися проблеми у Львова, виходить... — вундеркінд розплився в хитрій усмішці, — це водночас...

— День Юрія Змієборця! — не втрималася Марі.

— Аякже! Саме так!..