Розділ ІХ

– Зараз помолимося, а після обіду до мене зайдуть інші аги. Будемо гоститися. Будьте і ви моїми гістьми.

– Із великою радістю, шановний. Тільки я боюся, аби слуги мої не порозбігалися без мене.

Турок насупився.

– Не посміють. А то велю їх половити й повідрубувати голови. Увечері дам вам коней і супровід.

Цього тільки бракувало. Юрій стиснув кулаки, але що тут робити.

Разом з іншими агами вони гостилися в наметі, співали пісень. Це більше стосувалося Кульчицького, бо Михайловичу, як слузі, негоже було вступати в розмови із вельможами. Він був тут тільки для того, аби прислуговувати своєму пану. Юрій же не замовкав, розповідаючи туркам цікаві небилиці, і ті лише під вечір відпустили його, на щастя забувши про обіцяний супровід.

– Тепер треба бігти щодуху, – шепнув Кульчицький, вийшовши із шатра, і вони швидким кроком попрямували у напрямку Відня. Яничари кілька разів намагалися зупинити їх, однак Кульчицький зразу ж прикривався ім’ям свого нового товариша аги, і до нього більше ніяких питань не було. Уже за темряви вони вискочили з табору і забігли в зарості Віденського лісу.