Розділ ІХ

– І навіщо ти таке робиш? – хрипко запитав Кульчицький.

– То не я. То – мій батько. Він хоче забрати своє, а твоя загибель йому не потрібна.

– Своє забрати? Мовиш про землі за гумном? Вони наші є по праву!

– Суд – то є право! – крикнув Коналінський, Юрій же поглянув на нього і всміхнувся.

– Ну, з твоїм батьком зрозуміло. А чого хочеш ти сам?

– Помсти. Так, ти маєш кров’ю змити образу, завдану мені в Самборі. І ти її змиєш, однак спочатку твій батько віддасть нам те, що має бути наше!

– Ніколи!

– Та що з ними говорити, до шабель! – крикнув Дашинич і вихопив свою карабелю. За ним – інші. Вугерецькі також дістали зброю.

– Стійте, нерозумні! – раптом гукнув один з поляків. – На смерть ідете! У вас – порох мокрий, а в нас – пістолі! Всіх постріляємо, як псів скажених!

Він і справді наставив пістоля на кульчичан, однак Коналінський відхилив його.

– Нам не потрібна бійня. Нам потрібен тільки він. Тож давай, пане Кульчицький, кидай шаблю, поїдеш з нами.

– Не слухай їх, пане Юрку! – гукнув Дашинич.

– Ми за тебе горою постоїмо!

– А ви, мерзенні ляхи, колись перед Господом відповідь дасте за свої підлі вчинки! Бо ви – не шляхтичі, а ганебні брехуни і вбивці! – не стримався молодий Ручка.

– Що?! – загорівся й Коналінський, однак його стримав товариш.

– Чекайте, панове, зупиніться. Ми – і справді шляхта. Я – Кшиштоф Лановецький, гербу «Яструб», кажу: мусимо з’ясувати нашу справу, як і личить справжнім дворянам. Ти, Ігнатію, бийся зі своїм кривдником, а я викликаю на поєдинок он цього, що обізвав мене брехуном і вбивцею. Це буде чесно.

– Виклич краще мене! – вигукнув Дашинич.

– Я тебе, пане, викликаю! – озвався третій шляхтич. – Якуб Пинянський, роду «Тарча».

– А ти, пане, – четвертий поляк на ймення Юзеф Обідович вказав на Смужа, – станеш проти мене, якщо тобі духу вистачить!

– Стану. Пан Сметанка-Кульчицький буде нашим секундантом, – підтвердив Смуж.