Розділ ІХ

Коні тривожно і неохоче знову пішли до води, однак остроги і нагайки заохотили їх бігти швидше. На ріні вода була ще досить високою, тож часом доводилося йти вплав.

– Є хто живий! – гукали шляхтичі, пильно роззираючись навсібіч, однак нічого живого навколо не було – сама вода і зелені верби, що стирчали з неї. Лише зі східного боку виднілася чимала зелена галявина, вільна від води, тому шляхтичі повернули своїх коней саме туди: якщо хлопець вижив, то ховається саме там.

Щойно коні виїхали з жовтої і холодної води і ступили на тверду піщану землю, як Юріїв румак зупинився, не бажаючи йти далі. Шляхтич поплескав його по шиї.

– Ну, чого ти?

– Підходьте, панове, не встидайтеся. Тут нас ніхто не потривожить.

Ці слова були сказані неголосно, однак пролунали, немов грім з ясного неба. Юрій оглянувся – у розлогих кущах верболозу стояв кінь. Сивий кінь. Той самий, котрого Юрій бачив біля костелу в ніч нападу і на подвір’ї Коналінських. Самого вугерецького пана видно не було.

– Покажися, пане Коналінський, вилізь із кущів, чого там ховаєшся?! Це ж зовсім не подібно на тебе! – гукнув Юрій, а сам почав озиратися довкола, намагаючись зрозуміти рівень загрози.

– Нас сюди навмисно заманили, це пастка! – почали гукати кульчичани, але тут Коналінський і справді показався з-за кущів. Був не сам: із ним вийшло шестеро озброєних людей у шляхетському одязі.

«Семеро проти п’ятьох, – підрахував у голові Юрій. – Та й не знати, хто ще у тих кущах ховається».

– Не бійтеся, – гукнув Коналінський, немов читаючи думки. – Крім нас, тут нікого нема.

– Чого вам треба?! – різко запитав Юрій.

Коналінський посміхнувся.

– Порахуватися. Давно уже пора звести наш дебет і кредит, пане Кульчицький-Шелестович.

– Чудово. Можемо зробити це просто тут і зараз. Дивіться, панство, яке тут чудове місце, який краєвид, – спокійно відповів Юрій, оглядаючись на «море», що оточило їх навколо.

– Не так швидко. Спочатку ти, пане, маєш відшкодувати всі збитки за спалений фільварок.

Кульчичани перезирнулися.

– Жартуєш, чи як? – так само спокійно запитав Юрій.

Коналінський поволі запхав руку за пазуху, витяг звідти якийсь папір.

– У мене є ухвала суду про те, що ти, пане Кульчицький, здійснив напад на маєток мого батька, пограбував його і спалив. За цей злочин суд накладає на тебе, пане, баніцію, тож тепер будь-який лайдак зможе забити тебе, як пса, і принести твою голову до міської управи.

Почувши це, Юрій похолов, друзі його аж ахнули від почутого.