Розділ ІХ

– Бачу, змокли ви вчора, померзли. Ходіть до мого шатра.

Обидва Юрії перезирнулися: напевно, турок щось запідозрив. Та робити нічого – пішли слідом за ним.

У шатрі було тепло. Посередині горіло вогнище.

– Розвішайте отут свої каптани, нехай сохнуть. Ви, певно, голодні.

Ага плеснув у долоні, зайшов раб.

– Моїх гостей треба нагодувати. А ще зроби кави.

Раб уклонився і вийшов.

Віденці роздяглися й посідали просто на килимі.

– Щось ви не подібні на турків. Звідки ви?

– З Бєлграда, – відповів Кульчицький. – У наших жилах тече кров і турецька, і балканська. Однак ми вірно служимо падишахові і поклоняємося Високій Порті.

– Правовірні? – далі розпитував ага.

– Визнаємо, що немає бога, крім Аллаха, а Магомет – його пророк, – спокійно відповів Юрій.

– Добре. А то я відразу подумав, що ви якісь розвідники, християни. Не схожі на турків і говорите якось дивно.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі товаришів – вони тільки посміхнулися.

– Вибач, шановний аго, що ми тебе розчарували. Дійсно, велика земля під рукою падишаха, різні на ній живуть народи. Там, у Бєлграді, ми всі такі й усі так говоримо. Крім турецької, є ще там мова хорватська, сербська і чорногорська.

– Добре, добре, вірю вам, – махнув рукою ага. Слова його були добрі, а от очі лишалися холодні й колючі. Юрій відчув, що цей турок до кінця їм не довіряє. – То що, ти кажеш, ви іще продаєте?

Кульчицький знизав плечима.

– Маємо борошно, овочі, фрукти. Тепер продаємо виноград – дуже добрий, солодкий, як пальчики улюбленої наложниці.

– А як щодо горілки, може, вино маєте або тютюн? – запитав далі ага.

Кульчицький покрутив головою.