Розділ ІХ

– Що, будете добивати? Давайте: я вже беззбройний і безсилий, – ледве видихнув Юрій.

– Ми не робитимемо цього, хоч і руки чешуться, – відповів поляк. – Ті, кого ти вбив, були нашими близькими друзями. Однак цей поєдинок відбувся чесно. Хочу дати тобі пораду, пане Кульчицький: тікай. Старий Коналінський смерті сина ніколи не вибачить…

Тим часом Сметанка підвів Ручку і повів до коня. Юрій рушив за ними, тримаючись за поранений бік.

– Потерпи, братику, зараз додому доїдемо, а там легше буде, – безперестанку повторював молодий Сметанка.

– Нам додому не можна – ще до півночі у Кульчицях будуть жовніри. Нам пересидіти десь треба. Давайте за мною, – сказав Юрій, відчуваючи, що скоро знепритомніє. Треба було всю силу зібрати в кулак…

Околиця Відня, серпень 1683 року

Обидва Юрії вилізли з-під воза, коли вже почало сіріти. Злива перейшла, тільки земля залишилася мокрою і болотистою. У таборі трави майже не було – витоптали її сотні тисяч ніг.

– Зараз кричатиме муедзин, будуть творити вранішню молитву, – сказав пошепки Кульчицький товаришеві.

І справді, турки ніби почули його слова. Вранішній намаз Фаджр слід було творити, відколи починало сіріти і до сходу сонця. Розвідники стали навколішки поряд із іншими турками, повернувшись лицем до Мекки. Забруднені каптани поскидали – правовірний має молитися тільки в чистій одежі, – підстелили собі під коліна. Вони повторювали рухи намазу слідом за турками, бубоніли слова ракаатів сунат та фарз…

Сонце зійшло з-за Дунаю. Турки сновигали по іще напівсонному табору, з підозрою поглядаючи на купця та його слугу.

– Чого дивишся? – гаркнув серб на одного з цікавих яничарів по-турецьки, і вони пішли далі. Одяг на них був мокрий і брудний, проте їм ніхто не дивувався – після тої бурі кожен такий ходив.

Кульчицький упівголоса наспівував якусь турецьку пісеньку, час від часу оглядався на Михайловича й гукав до нього навмисно голосно по-турецьки. Так вони відходили все далі й далі. Чим більше заглиблювалися в безкраїй табір воїнів Аллаха, тим менше на них починали звертати увагу, – і це тішило. Страх поволі почав відходити, Кульчицький із кожним своїм кроком почувався все впевненіше.

Турки відверто нудьгували у своєму таборі, бо робити їм було нічого. Вони волочилися сюди-туди в надії, що Відень скоро впаде до їхніх ніг. Юрій прислухався до розмов: турки знали вже про голод, про пожежі в місті, про пошесть червінки. Не могли вже дочекатися тієї години, коли цісарська столиця оголосить про свою капітуляцію. Так і бродили табором, зло поглядаючи на віденьські мури, і лише коли з’являвся якийсь ага, вони враз вдавали, що щось роблять.

– Ви хто такі? – раптом почув збоку Кульчицький і сторожко озирнувся: позаду стояв яничарський ага і кликав саме їх. Зупинилися.

– Я купець.

– Чого тут ходите? – не відчепився ага.

– Хочемо привезти винограду. І тобі можемо дістати, шановний аго. Спека он яка, і стояти під тими стінами ще не знати скільки.

– Що ж, привезіть. А що іще маєте?

– А чого треба – того й дістанемо. На те ми й купці.

Ага примружив очі.