Розділ ІХ

– Не журіться, люди, Бог добрий. Хто нас образив, той нас і прогодує, – заспокоював людей війт. – У Дністрі риби багато і лози багато. Будемо рибу ловити, кошики плести – поміняємо на муку. Худобу теж буде де попасти. Чи нас перший раз отак заливає?

Люди заговорили, зашуміли. Юрій побачив, що їм уже роботи тут не буде, – пішли до своїх коней.

– Зачекайте, – їх наздогнав війт. – Дякую вам, панове, що не залишили в біді.

– Перед бідою всі люди мають бути єдині, тож не дякуй мені, пане війте. Коли б голодно було, приходьте до Кульчиць – поділимося.

Вони махнули на прощання й поїхали.

Скоро вода й справді почала відступати. Вона наробила лиха не тільки в Радловичах, але і в Самборі затопила кілька передмість, навіть до ратуші підходила. «Плавали» усі села понад Дністром, Стрвяжем, Стриєм, Бистрицею, навіть мала чистенька Млинівка наробила біди.

Кульчицькі шляхтичі, зробивши багато доброї роботи, стояли тепер біля вигона і спостерігали за тим, як вода помаленьку відступала назад до свого русла. Почало вечоріти, за останні дні сонечко вперше показалося з-за хмар. Людей поруч уже не було – розбрелися по своїх затоплених хатах і обійстях, щоби навести там хоча б якийсь лад.

– Певно, і нам треба повертатися до Кульчиць, – сказав Дашинич, тримаючи коня за вуздечку.

Шляхтичі погодилися і вже готувалися вискочити в сідла, як ратом до них підбігло якесь дівча.

– Вуйку, вуйку, там Андрійко лишився! – крикнуло мале, показуючи на затоплену рінь.

– Який Андрійко? – не второпав Юрій.

– Він корови пас і там лишився.

– А де ж його тато з мамою? – запитав Дашинич.

– Не знаю.

Шляхтичі перезирнулися, почали радитись.

– Певно, він уже вдома – уже б давно батьки лемент здійняли.

– А як сирота? – висловився Сметанка.

– Треба попитати.

– Дешевше поїхати й подивитися: і так уже всі мокрі.

– Правду кажеш: може, там дитина загибає, а ми тут воловодимось.