Розділ ІХ

– Згода.

Юрію зовсім перестала подобатися та каша, котра щойно заварилася.

– Чекайте, панове, ми так не домовлялися! Це є справа між мною та Коналінським!

– Досить, пане, слово шляхтича – не горобець. Сподіваюся, панове, у всіх є шаблі і кинджали! – перебив його Кшиштоф Лановецький і пішов роззиратися довкола. – Тут, гадаю, місце буде саме враз для поєдинку.

– Чудово, – відповів Дашинич, зіскакуючи з коня. Він поплескав по плечі Юрія. – Не хвилюйся, пане Юрку, це не перший наш двобій з ляхами і, сподіваюся, не останній.

Назад вже і справді нічого не повернеш: бійці пороздягалися до сорочок, тримаючи у руках шаблі та кинджали. Правила відомі всім – бій до перемоги, тобто, перемігши свого суперника, боєць допомагає товаришу. Розбилися по парах.

– Готуйся, пане Кульчицький, землю гризти, – сказав Коналінський, розминаючи шаблею зап’ястя, тоді ж раптово вдарив.

Уже з перших ударів супротивника Юрій відчув, що Ігнатій – боєць непростий, однак перемагати його можна і треба. Кульчицький більше переймався долею своїх друзів, адже вони не були такими вправними фехтувальниками, на відміну від їхніх супротивників, що виглядали дуже грізно. Отож, план виник сам собою – швидко знешкодити Коналінського, а тоді допомогти своїм.

Юрій впрано відбив атаку Ігнатія, а тоді сам зробив випад, черкнувши супротивника по нозі. Той скрикнув від болю і відскочив. Юрій натиснув, однак Коналінський почав відступати, пішов у глухий захист. Пововтузившись, Юрій міг би його доконати, однак раптом позад себе, вперемішку із вигуками бійців та секундантів, почув розпачливий крик болю. Ручка. Кульчицький оглянувся: Ручка був поранений і ледве відбивався від Кшиштофа Лановецького. У ту ж мить Юзеф Обідович дістав Смужа ударом кинджала в живіт. Той видихнув, опустився на землю, заливаючи своєю кров’ю жовтий пісок. Юзеф не став добивати, а рушив у бік Дашинича, котрому теж було дуже непросто у бою з Пинянським.

– Стій! – гукнув Юрій і кинувся на нього, нав’язуючи бій. Коналінський також не дрімав, тож Юрію довелося битися відразу з двома.

Тим часом Ручка знову скрикнув від болю, потім ще. Його біла вишиванка враз стала червоною: Лановецький завдав йому двох глибоких порізів – на плечі та ребрах.

– Кидай шаблю, хлопче, і я дозволю тобі вийти з бою! – запропонував Лановецький.

– Ніколи!

У ту ж мить Дашинич, побачивши, що програє Пинянському, кинувся у відкриту атаку. Поляк коротким ударом всадив йому кинджал під серце, однак Дашинич також знайшов у собі силу для удару. Впали обоє.

Обідович був добрим бійцем, навіть сильнішим за Коналінського. Юрію доводилося дуже тяжко – вести бій проти них двох одночасно, але він тримався. Коли ж Юзеф оглянувся за Пинянським і на мить втратив пильність, Кульчицький зробив блискавичний випад, рубаючи по голові. Юзеф упав. Юрій пішов на Коналінського, однак той знову «закрився».

– Проси пощади! – тим часом вимагав Лановецький у Ручки, котрий уже стояв навколішки перед ним, увесь залитий кров’ю.

– Ніколи, – простогнав хлопець.

Юрій встиг закрити його своїм тілом і шаблею. Бій закипів з новою силою – Кульчицький проти Лановецького і Коналінського. Раптом, підвівшись та крикнувши дико, кинувся в бій Ручка, на мить відволікаючи увагу супротивників. Юрій і сам не зрозумів, як йому це вдалося, але спочатку полоснув шаблею Лановецького, а тоді рубонув щосили навідмаш Ігнатія.

Все було мов у тумані. Кривавому тумані. Коналінський бився у передсмертних конвульсіях, Ручка добивав ножем Лановецького. Дашинич лежав з розплющеними очима і плювався кров’ю. Смуж лежав долілиць. Юрій відчув мокроту у боці, торкнувся – вся долоня була у крові: таки черкнув котрийсь. Відчувши страшну слабкість, Кульчицький схопився за вербу і важко опустився на землю.

На поле бою вийшли секунданти. Сметанка кинувся до своїх, намагаючись надати допомогу побратимові Ручці. Троє поляків лише мовчки оглянули своїх, а тоді підійшли до Кульчицького.