Розділ 56

Та жрець ніби щось запідозрив і навідріз відмовився віддати малого. Але я не здавався:

— Е ні, тоді нічого не вийде. Не пробачу собі, якщо випустиш малечу з рук. Раптом анжир стане на дибки, а таке буває, коли їх починаєш виводити з коловороту.

Жрець неохоче все ж протягнув маля. Я обережно поклав тебе на траву. Взяв за уздечки тварин і наказав їм скакати що є духу і не зупинятися. Ті рвонули, як блискавки, тільки слід прохолонув. Думаю, жерці ще довго згадували ту поїздку.

Не гаючи часу, підхопив тебе на руки. Вірний анжир за наказом хвацько звернув з дороги, розсікаючи прохолодне ранішнє повітря, чимдуж помчав до чорніючого лісу.

Коли ти вперше заворушився на руках, голосно заверещавши, я зрозумів, що не маю ні найменшого поняття, як поводитись із немовлям. Безстрашний у бою виявився безпорадним перед маленьким згорточком, який вовтузився на руках і вимагав їсти. Хоч і не планував, але звернув у перше-ліпше поселення.

Молоко роздобути вдалося. Але селяни підозріло косилися і перешіптувалися. Краєм вуха я почув, що їм відомо про події минулої ночі у сусідньому Агрантаку. Виявляється, немовлят забирали і в їхньому поселенні. І знову ми поспішно рушили у дорогу. Але кляте клеймо зробило свою чорну справу: ти захворів. Тобі терміново потрібні були спокій, тепло, повноцінні харчі і відпочинок. А я, вигнанець, опинившись чужих краях серед ворогів, не знав, як маю тобі це дати…

На щастя, на окраїні лісу, далеченько від поселення трапився покинутий старий млин. Я оглянув його і зрозумів, що це наш порятунок, — раптом дід весело розсміявся.

— Через тебе, малий, довелося стати крадієм! Кожного ранку я пробирався нишком на пасовисько і здоював у худоби молоко. Ти не швидко, але поправлявся. Нелегкі і тривожні дні минали. Так ми прожили майже три місяці. Доки літо не почало стирати барви об палюче сонце.

Я розумів, що через море в Шанталію з тобою не пробратись. Жерці нишпорили по всьому Узбережжю, прочісували кожен корабель, шукаючи немовля з клеймом Воїна Шаку на руці. Єдиним порятунком залишався шлях на Схід, через гори Каракаса у Край Загір`я, на території, до яких жерці ще не дісталися. Усвідомлював, що несказанно далеко віддаляюсь від друзів, які чекають у Шанталії. І, можливо, не отримавши звістки, вже оплакують. Але ніхто: ні жерці, ні товариші не стануть шукати нас там, куди направились — у Вернакії.

Нікому не відомі, ми оселились на окраїні поселення у закинутому лісовому будиночку, де колись жив старий знахар. Згодом, за звичкою, люди почали так величати і мене. А я залюбки допомагав, чим міг, користуючись знаннями, які отримав в Університеті Природознавства у Майстра Совредо. А заради власного задоволення приручав лісових звірів. Та, на жаль, саме це зіграло злий жарт.

Довгі роки ми жили тихо і спокійно. Щоб віддячити за лікування, селяни забезпечували нас запасами харчів, яких вистачало на зиму. А згодом з тобою почали хазяйнувати. Наче в далекому сні, згадував я ті давно минулі події, коли називав себе Воїном Шаку. Все це залишилось в іншому житті, ніби відбувалось не зі мною. Здавалось, що саме в Вернакії я тільки починав жити.

Розмірене сільське життя, домашні клопоти і ти стирали з пам’яті тривожні події. Воїн Шаку Радомир загинув десь у тих забутих боях за справедливість. Натомість народився селянин, знахар, дивакуватий підкорювач звірів Радо, дід Радо…

Ті чотирнадцять років, які прожили у лісовому будиночку, стали найкращими роками життя. Я нарешті зрозумів, що таке щастя. Щастя бути цілим всесвітом для маленької крихітної людинки, усмішка, перші слова і кроки якої змушують вуста розпливатися у ніжній посмішці, а серце — любити світ і усіх довкола!

Дід замовк, і здалося, що клубок, який підкотив йому до горла, затнув усі слова. Кожен із нас на мить занурився у власні спогади. Переді мною пронеслися грізні Воїни Шаку на сизокрилих воротах. Якісь далекі битви побачив перед собою. Нізвідки чув крики перемоги. Невідоме до цього затишне селище Агрантак, мальовничі пейзажі Пригір’я, доглянутий будиночок матері Айсолари і її ніжний голос, що тихо наспівував нечуті пісенні мотиви — все це враз зринуло з пам’яті, ніби до цього часу спало в її закутках міцним, майже мертвим сном.

Я пильно зазирнув Радо у вічі. Він як і раніше, залишався найріднішою людиною. А тепер став більше, ніж дід. Перетворився на справжнього друга, рятівника, людину, яка присвятила життя. Але одне під’їдало зсередини:

— Можливо, батьки шукали мене… — дорікнув я Радо.

Дід, вирваний з глибоких роздумів, наче незрячими очима глипнув і пробурмотів:

— Шукали…

— Я поїду в Агрантак! Знайду батьків.

Дід співчутливо покосився: