Розділ 56

— В ніч слави? — ледве не захлинувся від обурення я. — Отямся, Сохо! Це ж ніч ганьби! Ганьби і загибелі справжнього Воїнства!

— Та озирнись навкруги, Радо! Чи не зараз Воїни Шаку переживають розквіт! Нам належить усе: слава, влада, багатство!

— Це вже не Воїни, це — жерці!

— Тепер це одне й те ж саме! Одумайся, Радо, і наша дружба відродиться, стане ще міцнішою, ніж була.

Засліплений і одержимий, переді мною стояв колишній побратим, якого жадоба влади перетворила на чудовисько.

— Ну, чого мовчиш? Ти згоден? — квапив Сохо.

— Мені тебе шкода…

— Ну що ж, тоді помри! — загарчав Сохо і кинувся у бій.

Не розповідатиму усіх подробиць довгої і виснажливої сутички. Давалась взнаки утома від безперервної подорожі, та я бився з останніх сил. І нарешті вибив зброю із рук ворога. Але не в змозі зробити останній вирішальний удар зупинився. Сохо, миттю скориставшись розгубленістю, хвацько пожбурив короткий піратський кортик у груди. Перед очима попливло… Безсило сповзаючи по стіні, чув глухі, майже безшумні помахи крил ворота. Жрець утік. Приречено я торкнувся грудей, але не намацав крові. Ледве подряпавши шкіру, ніж Сохо застряг у подарованій Совредо кольчузі, яка врятувала від неминучої смерті.

Переконавшись, що Айсолара жива, я кинувся наздоганяти лиходіїв, в чиїх руках знаходилось твоє життя. Зовсім скоро побачив на дорозі двох вершників, які роздратовано пришпорювали анжирів, але ті байдужі до наказів, вайлувато ходили колами.

«Не дарма провів рік з Премудрим Старцем», — усміхнувся про себе.

— Що трапилось, подорожні? — крикнув злодіям, надавши голосу сільського акценту.

Жерці насторожено зиркнули. Безпорадність лиходіїв потішала.

— Та от щось трапилось з анжирами. Раптом зупинилися і ходять, мов зачаровані колами, — сказав той, що тримав немовля.

— Ми дуже поспішаємо! Виконуємо наказ Верховного Жерця! — задеркувато продовжив другий, вважаючи, що це має справити належне враження.

— О! То ви й справді поспішаєте, — вдаючи стурбованість, погодився я. — Дозвольте допомогти.

Бандити з надією перезирнулись.

— Вже замучився з цією худобою, — почав я. — Ніби показилася. Об’їжджаю усю округу, і тільки про це й чую — анжири сказилися. Та, на щастя, я знайшов на них управу. Якби не бабця, довгих років їй життя, то і не знав би про цей древній спосіб. Ану, давайте спробую.

Лиходії оживилися і, схоже, повірили у байку.

— О, бачу у вас немовля. Покладемо його краще на травичку, земля суха, ніч видалась теплою.