Розділ 50

— Ти можеш віддавати накази, можеш принижувати, карати, знущатися… Але запам’ятай: ніколи не накажеш іншому любити тебе! І у сліпій зверхності назавжди залишишся самотньою, оточеною лише тими, кому байдужа! Схаменись, Астро, ти втрачаєш єдиного друга!

Астра завмерла. В її темних очах вирували такі пристрасті, що, здавалось, вони от-от закиплять! Дівчина невідривно дивилась, ще мить — і з її вуст знову посиплеться безліч безглуздих жорстоких фраз. Але повіки Астри, ніби смертельно втомлені, раптом впали, закривши собою весь той вир, що клекотів у душі.

— Забирайся геть! — майже по складах, глухим голосом промовила Астра.

— Що?

— Забирайся геть, — втомлено повторила піратка.

Роздратований, я кинувся до дверей, але перед очима непрохано повстав образ мініатюрної беззахисної Астри. Вперше пошкодував самотню володарку морів, яка ледь не прогнала з життя єдиного друга. Отямившись, мовчки повернувся. Величезні, блискучі очиська дівчини з цікавістю спостерігали.

— Астро, що з тобою? — обережно, наче до полохливої птахи, мовив я.

Повелителька піратів хиже зиркнула:

— Ти таки дурень, Айхо. Невже не бачиш? Я закохана в тебе.

Пам’ять підступно, не запитуючи, замахала перед очима образом, який я намагався стерти із серця. Я згадав Мію, а мав би думати про Астру, її сміливе, несподіване зізнання. Та спогади відносили далеко-далеко: мелькнуло неспокійне Південне море, величне місто засяяло білизною каменя Марони, серце заполонили звабливі очі, красиве обличчя, хвилюючий дотик руки і жорстокий дівочий сміх. Я трусонув головою. Згадав, що стою у піратській каюті. Перед Астрою…

— Що ти сказала? — дурнувато перепитав я.

Астра розлючено, з диким ревом, що хижим звіром вирвався з грудей, змахнула зі столу все: карти, футляри, чорнильницю, оніксові статуетки, — усе полетіло на підлогу. Здійнявся шум, двері в каюту відчинилися, обережно з’явилася голова помічника капітана. Та не встиг він і рота відкрити, як Астра заверещала:

— Зникни!

Двері поспішно зачинилися.

На підлозі повільно розтікалася чорнильна пляма. Ми опинились по обидва боки темної липкої калюжі. Наче жива істота, вона тягнулася до наших ніг. Коли в’їдлива рідина торкнулася босої ніжки дівчини, та вперто продовжувала стояти і дивитися прямо у вічі. Я ж похапцем відскочив. Астра сумно усміхнулась.

Наскільки простіше виявити хоробрість на полі бою з ворогом, ніж тоді, коли на розкритих долонях тобі підносять почуття, яке ти не в змозі розділити…

Я не знаходив слів, а Астра продовжувала чекати. Босі ніжки невпевнено ступили в чорнильну калюжу. Ще крок. Астра повільно наближалася. І чим ближче підходила володарка морів, тим розгубленіше почувався я. Нарешті, зібравши залишки хоробрості, прошепотів:

— Астро, я люблю тебе… Як друга, як сестру… Але…

Маленька долоня різко здійнялася, застигнувши в повітрі, наче захищаючись від продовження фрази. В чорному дзеркалі Астриних очей я бачив власне відображення. Воно підступно затремтіло, кришталевою краплинкою збігло по щоці, і темна гладь чорнильної калюжі безжалісно заковтнула його, поховавши назавжди.

Астра мовчки вийшла з каюти, не озирнувшись. А я не ворухнувся, тільки зараз зрозумів, що вона пішла. Лише зворушливі маленькі сліди босих ніжок на грубій засмальцьованій підлозі нагадували про Астру.