Розділ 45

Маг знову висік із пальців вогонь, обвів довкола світлом. І ми жахнулися. Це був кам’яний мішок. Дверей тут ніколи і не було. Просто яма, до якої потрапляють згори.

— Що ж тепер робити? — майже у відчаї промовив я.

— Можливо, спробувати дістатись нагору? — не зовсім впевнено сказав Ескалар.

Я нічого не відповів, бо розумів, що це неможливо.

Час ішов, а ми безпорадно сиділи в темній ямі, десь у підземеллях маєтку Бреагора, а Зуфар… я не знав, що вони могли зробити з другом. Думки, які набігали одна на одну, засмучували. Безпорадність злила. Я все більше картав себе, що поплентався за коротуном. Хоча, якщо Алакег усе знав про втечу, ми приречені.

— Ескаларе, прийшов час ще раз випробувати мої вміння…

— Ти про що, Айхо? — запитав маг і, здається, в його голосі з’явилися нотки надії.

— Я спробую викликати Світло, можливо, хтось з істот відгукнеться на поклик.

— Що ти спробуєш? — здивовано перепитав Ескалар.

— Не дивись так. Ти коли-небудь чув про «того, хто кличе»?

— Звичайно…

Я піднявся на ноги. Заплющив очі. Нічого не відбувалось. Спробував зосередитись на чомусь доброму, світлому. Але чув лише гучне схвильоване сопіння Ескалара. Я простояв так ще трохи і остаточно зрозумів, що нічого не вийде.

— Айхо, — почув я мага. — Ти маєш спробувати ще раз. Зуфар залишився один. Хтозна, що на думці у кровожерливого Алакега. Не можемо так просто здатися. Спробуй ще раз, Айхо! Зуфар… можливо, саме зараз йому потрібна допомога…

Остання фраза наче застрягла у голові, прокручуючись раз за разом. Я зрозумів, що хочу відкрити очі, та не можу. Ніби нізвідки в обличчя війнув теплий вітер. Перед очима загорілось червоне полум’я. І я відчув, як щось незриме підняло мене в повітря. У голові зазвучало декілька голосів одночасно, перебиваючи один одного:

— Чому ти кличеш нас?

— Слуги Світла, мені потрібна допомога.

— Чим можемо допомогти, той, хто кличе?

— Потрібна мотузка, щоб дістатися з підземелля в комору.

— Хм… Трохи зачекай. Порадимось, хто зможе це зробити.

— Дяку…