Розділ 42

От тепер я впізнавав життєрадісного друга.

— А де ж твої пишні шати? — спохватився я, побачивши Зуфара у звичному одязі мандрівника. — І взагалі, що це за перевтілення? Я ледве дар мови не втратив, коли побачив тебе, пишного, мов принца!.. Ой, тобто принца… Ну, ти зрозумів…

— І як я? — розреготався Зуфар.

— Та красень, звичайно! Але де ти все це взяв: гроші, персні? Що, когось пограбував? — сміявся я, бо й справді ситому живеться веселіше.

— Ти забуваєш, що я і є принц.

— Схоже, ти це забув, коли вирішив мандрувати.

— Моє повернення в «принци» — короткочасна необхідність. І щаслива випадковість! Коли я дізнався, що ти в халепі…

— Мія розповіла? — схвильовано перебив.

— Ні, прибіг хлопчина і сказав, що друг на невільничому ринку і його ось-ось продадуть.

— Це Мія… — мрійливо констатував я.

— Хм, можливо… Так от, після того, як домовився з работорговцем про ціну, я миттю повернувся в порт. Ще вчора помітив корабель з Захрейну, та тоді боявся, що хтось впізнає. А сьогодні трусився від думки, що такого обірванця ніхто і слухати не захоче. Та, на щастя, міністр батька Тапер-Хаз одразу впізнав принца і зрадів, що зможе привезти королю блудного сина. Проте, дізнавшись, чого я хочу насправді, всупереч субординації, навідріз відмовився допомогти. Тоді я запропонував домовленість: якщо Тапер-Хаз допоможе викупити тебе з рабства, я повернуся до Захрейну; якщо ж відмовиться, і тебе спіткає гірка доля раба, то навіть уся королівська дружина не зможе силоміць втримати на кораблі. Я собі щось заподію. І як тоді міністр подивиться в очі володарю? Наостанок доконав я бідного Тапер-Хаза. Так отримав гроші, одяг і перстень — знак влади.

— То ти повертаєшся в Захрейн? — стараючись не видати розчарування, спитав я.

— Повертався б, якби вдалось викупити тебе з рабства, — весело відповів Зуфар. — Але за мене це зробили інші. Так що я повернув назад одяг, гроші, перстень і знову став вільним мандрівником, який опинився на початку шляху, бо навіть не уявляв, де тебе шукати. Але ти сам знайшовся!

У двері настирно постукали. На порозі з’явився кумедний невисокий чоловічок у довгому картатому халаті:

— Господар чекає на вас, пане. Я проведу.

Зуфар стривожено зиркнув.

— Все гаразд. Я обіцяв поговорити з Ескаларом. До того ж маю безліч запитань і прагну почути нарешті відповіді.

Коротун пересувався швидко, я ледве встигав. Слуга ніс дивну лампадку. Здавалося, що вогник в ній з’являвся з нічого і нерухомо зависав у повітрі.

— Прийшли, пане, — і зупинився перед непомітними дверима.

Двері наче за чиїмось наказом розчинились. В каміні тихо потріскувало лагідне багаття. Ескалар сидів на м’якому килимі обличчям до вогню: