Розділ «82»

Уранці суботи, 11 лютого, Артем Бродовий доповз до Ходосів. Селяни відвезли його до міста. Лікарі приймального відділення міської лікарні, щойно побачивши хлопця, відразу викликали поліцію. Батьки та поліцейські прибули майже водночас. Підліток розповів, хто його побив.

Віктор Грозан тієї суботи працював. О 13:10 до його офісу навідалися двоє слідчих. Утім, уже за чверть години вони поїхали. Протягом наступних годин слідчі перевірили все, що почули від Віктора. Охоронець назвав час, коли Грозан залишив автомобіль на стоянці, й запевнив, що машиною до ранку ніхто не користувався. Бармен стверджував, що перекинувся із Віктором кількома словами, офіціантка також упізнала його й зауважила, що чоловік увесь вечір просидів за столиком і пішов із бару невдовзі по десятій. Яна Грозан повідомила, що Віктор був удома о пів на одинадцяту вечора. Після такого відеозаписи з вуличних камер спостереження ніхто не передивлявся. Оскільки напад на Артема стався о дев’ятій вечора, поліції виявилося достатньо свідчень охоронця, офіціантки та дружини Віктора.

У суботу ввечері Артемових батьків сповістили, що Віктор Грозан увесь учорашній день провів у Львові — це можуть підтвердити його підлеглі, охоронець платної стоянки, на якій він залишив машину, бармен та офіціантка з бару, де він відпочивав, а також його дружина, — а отже, він абсолютно не міг побити їхнього сина…

Навіщо Віктор це зробив?

Звісно, він усвідомлював, що Центнер не причетний до зникнення Марка, проте мав іншу, важливішу причину. Віктор думав про це дорогою з Рівного до Львова. Він розумів, що світ насправді простий і безсторонній — саме так, цілковито безсторонній, тобто не добрий і не злий. Думав, що немає ніякої вищої сутності, яка би стежила за нами й виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хисткого балансу між добром і злом, дбав про беззастережне дотримання справедливості, — нікого, крім нас самих, — і якщо ми втратимо віру, піддамося слабкості й опустимо руки, то зрештою, раніше чи пізніше, все зійде на пси, а час застигне, як, наприклад, він застиг у Північній Кореї, або ще гірше, час посуне назад, як у Ірані, Росії чи Сирії. Віктор міркував про те, що діти гинуть у війнах чи помирають від вроджених хвороб, так і не збагнувши, навіщо народилися; що вбивці й диктатори купаються в розкошах (і будьте певні, ночами вони не чують голосів закатованих жертв); що найгірші негідники уникають кари, а нечесні судді карають невинних; що безпринципні посередності пробиваються до найяскравішого світла, а сором’язливі генії гниють у тіні, проте — найважливіше — у всьому цьому немає прихованої сутності чи вищої мети. Жодні страждання не забезпечать вічного життя. І ніхто не отримає відплати за вчинене зло після смерті — десь там, нагорі, у карикатурній геєні над хмарами. Усе, що важить, стається тут, навкруг нас, а у височині понад головами — лише безмовна чорнота й порожнеча.

Це не добре й не погано. Так просто є.

Але також Віктор розумів, що він не такий, як інші. Таких, як він чи Арсен, — меншість. Для більшості ця нібито очевидна істина — про те, що людство є нестійким і нічим не контрольованим механізмом, який будь-якої миті, неначе вражений автоімунною хворобою організм, може почати жерти сам себе, — недосяжна для розуміння. Більшість людей живе не заморочуючись, не копає глибоко. Так ось, такі можуть повірити, наприклад, у те, що світ, як казав Роккі, — це нікчемне та паскудне місце.

Певна річ, Віктор хотів покарати Центнера, однак завдати лише болю не прагнув. Основною метою було показати підліткові, що світ завжди подбає про відплату, загнати глибоко під шкіру знання про те, що жодна кривда не мине просто так, і за кожен учинок раніше чи пізніше доведеться розплачуватися. Артем Бродовий був достатньо дорослий, щоби зрозуміти це. І запам’ятати.

І, напевно, в цьому була вся суть: Віктор хотів, щоб Центнер ніколи не забув. Улітку 2017-го чоловік придбав ноутбук «Lenovo» — про його існування не знала навіть дружина — і встановив на ньому браузер «Tor»[38]. Зрідка, раз на два-три місяці, Віктор створював фейковий акаунт у якій-небудь із соцмереж, із якого надсилав Бродовому одну з фотографій, зроблених 10 лютого в лісі на північ від села Ходоси. Просто щоби бути певним, що Центнер пам’ятає: нікчемний і паскудний світ досі тримає його за горлянку.