Розділ «66»

— Що з тобою?

Соня на звук голосу відсахнулася. Потім звела голову, впізнала Арсена та притиснулася до нього, сховавши мокре від сліз обличчя на його грудях. Дід відчував, як тремтить і посіпується її худорляве тіло.

— Що сталося? — із притиском запитав він. — Де Марк?

Дівчина схлипувала та не відповідала. Арсен відірвав її від себе й зазирнув у очі.

— Де Марк?

Соня мовчала, тільки сльози почали скрапувати частіше. На мить її серце різонуло бажання все розповісти — про ліфт, про істоту на п’ятому, про появу Юлі Гришиної, — проте дівчина відразу його притлумила. Дід їй не повірить. Щоб повірив, розказувати доведеться багато й довго, та навіть після цього навряд чи він зможе що-небудь удіяти. Соня не уявляла, як Арсен може допомогти онукові по той бік ліфта. Чоловік тим часом розглядав дівчину та відчайдушно намагався збагнути, звідки вона приїхала. Де вона була? Якщо не підвал, то…

— Ви були на горищі? — припустив він.

Звісно, на горищі. Де ж іще? Арсен потягнувся рукою до кнопки виклику, і тут Соню наче струмом пронизало.

— Ні-і-і!!! — верескнула вона, повиснувши на дідовій руці. — Не чіпайте ліфт!

Він опустив руку та втупився в дівчину.

— Чому?

Жодного звуку у відповідь. Соня втерла передпліччям сльози і прикипіла поглядом до цифрового табло над ліфтовими дверима. Поки Арсен діймав запитаннями, двері зачинилися, і ліфт рушив нагору. 5… 6… 7… Чоловік переводив погляд із дівчини на табло й назад. 8… 9… Кабіна зупинилася на десятому. Дід повернув голову до Соні, у неї трусилася нижня губа. Він знову простягнув руку до кнопки виклику.

— Не треба! — немов обпечена скрикнула дівчина.

— Чому?! — роздратовано повторив Арсен.

Соня лише замотала головою. Дід спересердя вдарив пальцем по кнопці; дівчина зойкнула, одначе ліфт не озвався гудінням. Арсен іще тричі втопив кнопку виклику, результат той самий — ліфт залишався на десятому поверсі. Чоловік зрештою підвищив голос:

— Що там відбувається?!

Соня підібгала губи й не зводила вирячених очей із табло. Дівчина вгризалася поглядом у крихітний світлодіодний дисплей із відчайдушністю побитого пса, що дивиться на шматок м’яса в руці незнайомої людини. Її праве око смикалося. Сонин розпач передався Арсенові, чоловік повернув голову й також уп’явся напруженим поглядом у табло.

Спливло півхвилини… хвилина… півтори. Нічого не відбувалося. Соня, не опускаючи голови, знову заплакала. Арсен приглушив тривогу й починав сердитися. На що вони чекають? Старий уявив, який він і зарюмсана восьмикласниця мають збоку вигляд, а наступної миті будинок наповнило притишене гудіння — ліфт посунув донизу.

Соня підскочила, приклала долоні з переплетеними пальцями до підборіддя, проте очей від табло не відвела. Арсен також підхопився. Кабіна зупинилася на другому поверсі — двері не відчинилися, — після чого ліфт потягнувся вгору. Коли на дисплеї висвітилася вісімка, гудіння на мить обірвалось, а через секунду ліфт знову рушив униз.

— Ти можеш пояснити, що відбувається? — вже без натиску, із нотками занепокоєння в голосі попросив Арсен. — Будь ласка.