Розділ «54»

Вони завернули на Хвильового, перетнули дорогу. Хлопець роздратовано шикнув.

— Ти мене взагалі чуєш? Я щойно повернувся звідти, — він показав рукою на верхні поверхи їхнього будинку, — і я зустрів там живу істоту!

Сонині очі покруглішали. Вона перелякано закрутила головою, ніби очікувала на напад з-за спини.

— Кого? — запитала вона.

— Борсука.

Між її бровами пролягла глибока складка.

— Це був той самий борсук. Той, якого збив твій батько.

Марк сердито труснув головою. Йому не сподобалося, що дівчина подумала про те саме, що й він, коли розгледів тварину.

— Ні, ти що! — Хлопець не зрозумів, що Соня не запитувала. — Блін, ну ти теж! Просто борсук. Він, щоправда, трохи дивно поводився. Рухався, наче… наче… — Марк не дібрав порівняння, — коротше, він дивно рухався.

Соня опустила погляд — складка над переніссям не зникала — і щось обмірковувала. Швидким кроком, минаючи калюжі, вони пройшли повз Облуправління поліції й завернули праворуч, на Квітки-Основ’яненка. Марк був готовий до якої завгодно реакції, але тільки не до мовчанки.

— Чому ти нічого не кажеш?

— Що ти хочеш, щоб я сказала?

Хлопець розсердився остаточно.

— Та нічого не хочу! Я просто думав із тобою поділитися.

Вони дісталися під’їзду, піднялися на майданчик, Соня викликала ліфт. Кабіна стояла на першому, і двері відразу розчинилися. Марк стягнув капюшон і зайшов досередини. Дівчина ступила слідом за ним, натиснула кнопку з вісімкою, після чого розвернулась обличчям до Марка й запитала:

— Ти впевнений, що борсук був живим?

Дверні стулки з’їхалися, ліфт рушив. Хлопець пирхнув, намірившись рішуче відповісти, що, певна річ, упевнений, однак язик задерев’янів, а обличчя повільно витяглося. Борсук рухався так, наче заново вчився ходити… Марк несподівано збагнув, чому кілька хвилин тому, добираючи порівняння, не наважився розповісти про це Соні. Та думка лякала його.

Усе закінчилося тим, що хлопчак невпевнено видушив:

— Та ніби живий… Ну, він же рухався.

— Не ходи туди кілька днів, — порадила Соня, — він зникне.