Розділ «53»

Вивчаючи поглядом чорні бескиди, Марк несподівано зауважив, що скелі не досягають води. Громіздкі, посічені заломистими тріщинами кручі стриміли вертикально й мали вигляд цілковито неприступних, проте біля їхнього підніжжя, огинаючи скелястий ріг, що вистромлювавсь у море, тягнулася неширока смуга чистого та рівного піску.

Мис можна було обійти.

Марк підвівся. Важко сапаючи, посунув до чорних бескидів. Звісно, хлопець не знав, чи продовжується піщана стежка по той бік стіни. Втім, навіть якщо вона обірветься біля мису, він принаймні зможе зазирнути за виступ і з’ясувати, що там далі, за бухтою.

Хлопчак подолав сотню метрів, і щебінь закінчився. Попереду, аж до підніжжя чорних круч стелився гладенький пісок. Стояла незвична тиша — ні шуму прибою, ні шелесту гілля під натиском вітру. Над піском переливалося сріблом мутнувате марево. Марк знемагав від спеки, коли раптом у ніздрі прослизнув сморід протухлих яєць. Не сильний, але виразний. Хлопець не став зупинятися, лише трохи скривився та повів із боку на бік головою, проте нічого підозрілого не виявив.

Марк несамохіть сповільнився. Що далі він просувався, то важче давався кожен крок. Ступні щораз глибше провалювалися, пісок став якимось маслянистим і прилипав до кедів. Коли до прямовисної чорної гряди залишилося сорок метрів, Марк почув дивний звук — щось немовби тихо булькнуло. Хлопчак стулив рота, зупинився та випростався. Рвучко озирнувшись, ковзнув очима по заростях, що вкривали пагорби за спиною. Булькання долинуло спереду, Марк у цьому не сумнівався. Проблема полягала в тому, що попереду нічого не було — лише чорна кам’яна стіна й пісок — тож хлопчак інстинктивно вишукував джерело звуку у вкутаних зеленню схилах навколо бухти.

Нічого.

Марк повернув голову й обстежив темні бескиди, що виринали з піску за півсотні кроків попереду. Почекав півхвилини — нічого не відбувалося, — проте йти вперед не наважувався. Хлопець не сумнівався: йому не приверзлося.

Друге «бульк» надійшло тієї миті, коли Марк збагнув, що смужка піску, що обвиває скельний виступ, значно жовтіша за пісок під його ногами. Звук пролунав зовсім близько, і хлопець опустив голову якраз учасно, щоб помітити хмарку піску за кілька кроків від місця, де він стояв. Марк устиг подумати про жука чи ящірку, що блискавично зариваються в пісок, а вже наступної секунди всі думки неначе видуло з мозку. Хлопець подивився вниз, просто під себе, й побачив, що обидві ноги по кісточки вгрузли в сірувато-буре місиво. Він вражено хекнув, спробував вивільнитися, проте провалився ще глибше. Панічно верескнувши, Марк змахнув руками й упав на спину. Лікті, долоні й сідниці почали разом занурюватися в теплу клейкувату субстанцію. Розпластавшись на спині, хлопець спромігся витягти ноги, після чого, звиваючись, як плазун із перебитим хребтом, відчайдушно працюючи всіма кінцівками, відповз до місця, де зміг звестися на ноги. Із виряченими очима Марк побіг геть, однак, діставшись до лінії початку каменів, закашлявся й повалися ницьма.

Нестерпно смерділо сірководнем.

Упродовж кількох секунд хлопець не рухався, потім, відпльовуючись від піску, піднявся на ліктях, перекинувся набік і поглянув у бік чорних скель. Маркова голова розташовувалася на рівні землі, тож у такій позі він бачив, як сірувата піщана поверхня надимається та опадає — поступово й розмірено, — так наче в надрах землі, під шаром піску, спочиває дракон чи яке-небудь інше гігантське чудовисько.

Зрештою хлопчак переборов млість у животі й підвівся. Витер футболкою лице, відшукав під ногами невеликий, завбільшки з кавову чашку камінь, узяв його і пожбурив до бескидів. Камінь пролетів із десяток метрів і хляпнувся в пісок. У момент падіння до Марка долинув схожий на плямкання звук, у повітря злетіла цівка з піщинок, а потім на його очах камінець щез під поверхнею. Провалився в пісок так, ніби то була вода.

Сипучі піски.

Марк із роззявленим ротом витріщався на місце, де щойно зник кинутий ним камінь. Струснувши заціпеніння, хлопець ретельно оглянув вільну від щебеню ділянку. Сірий гладенький пісок укривав усю південну частину бухти, цілковито відрізаючи масивні чорні бескиди й стежку довкола них. Туди не дістатися — без варіантів. Марк перевів погляд на схил, із якого зліз. Єдиний шлях був нагору.

Підійматися вочевидь було важче, ніж спускатися. Хлопчак, поки видерся до місця початку спуску до бухти, цілковито виснажився. Він простягся на траві в затінку від крислатого дерева й довго лежав, міркуючи, як би все закінчилося, якби він ступив на кілька кроків далі. Зрештою Марк вирішив, що на сьогодні досить. Став на ноги та неквапом побрів на північ, назад до дерев’яного будинку, з наміром решту дня провалятися на пляжі.

Позаду залишилося три чверті шляху, попереду вже бовванів двоповерховий котедж, коли Марк зауважив дещо дивне. Хлопець завмер і втупився перед собою. Гілля та крони дерев на підніжжі пагорба частково затуляли улоговину, що відгороджувала будинок із ліфтом від наступного пагорба з дубом і валунами, проте Марк крізь листя бачив достатньо, щоб зрозуміти: нижче схилом, приблизно посередині між дерев’яним котеджем і морем, щось рухається. Не Соня. Найімовірніше, якась тварина — хлопчак розгледів силует: сіра шерсть, маленькі лапи, короткий пухнастий хвіст — щось завбільшки із собаку.

Упродовж перших кількох секунд від викиду адреналіну в Марка перед очима затанцювали темні кола. Він мусив учепитися за найближчий стовбур, щоб не заточитися. Вирівнявши дихання, хлопець випростався та ще раз спрямував погляд на галявину. Йому не приверзлося. Там щось совалося — навіть із далеко неідеальним зором Марк розрізняв рухливу сіру латку на килимі зеленої трави.

От тільки що це?

Першим пориванням було тихцем відступити, вилізти на вершину й заховатися. Марк навіть ступив кілька кроків назад, але зупинився. Де він ховатиметься? Між каменями на межі сипучих пісків? Єдиний відомий йому вихід із цього світу — в будинку, а отже, хай там що зараз бігає галявиною, йому потрібно рухатися в бік котеджу.

Із ляку в Марка посиніли пальці, та, зціпивши зуби, він продовжив спуск. За хвилину хлопчак вийшов до будинку й припав до задньої стіни. Потім обережно виглянув з-за рогу й заходився навшпиньки просуватися попід західною стіною. До північно-західного кута будівлі хлопчак доповз навприсядки. Сонце било в очі, тож у перші кілька секунд він нічого, крім моря трав’янистих пагонів, що ледь гойдалися під вітром, не побачив. Марк мружився та намагався погамувати тремтіння. Тварина не могла так швидко зникнути. Зрештою хлопець збагнув, що присів надто низько, й тварину тепер приховує трава. Марк облизав язиком пересохлі губи. Хвиля страху то зринала, то відкочувалася. Втім, до входу в будинок було рукою подати, реально — лічені кроки. Та й цікавість брала своє, помалу відсуваючи переляк на другий план, і хлопчак почав поволі випростуватися. Щоби краще бачити, він відступив на крок від стіни та витягнув шию. Тієї самої миті Марк занімів, нижня щелепа відвисла так, неначе хлопцю перетяло жувальні м’язи. Тварина віддалялася, неквапом прямуючи на північ, одначе перебувала достатньо близько, щоби хлопчак міг ідентифікувати її. То був борсук. Товсте клиноподібне тіло, короткий хвіст, видовжена морда, срібляста шерсть на спині, чорне хутро на лапах і животі, а ще, звісно, дві чорні смуги, що тяглися від куцих вух до носа та повністю ховали намистинки очей.

У раціональній частині Маркового мозку запульсувала підозріло заспокійлива думка, що боятися нема чого, це ж лише борсук, ніхто ніколи не чув про борсуків, які нападали на людину, але чомусь вона не була надто переконливою. Хіба можна покладатися на раціональне у світі, в який потрапляєш, проробляючи дурнувату процедуру з ліфтом? Водночас у потемках на дні хлопчачої свідомості виникло химерне запитання, таке лячне, що Марк кілька разів поспіль намагався заштовхати його назад, у ту темінь, звідки воно з’явилося, однак запитання вперто поверталося, спливало щораз вище поміж інших думок, повільно, проте неухильно, немов бульбашка повітря, що лине до поверхні крізь товщу води: «А це часом не той самий борсук?»