Розділ «3»

— Ходив до дівчини? — Яна ледь наморщила носа, ніби здогадка про те, що її син може «піти до дівчини», обпекла її нутрощі.

— Якщо це тебе аж так непокоїть, я випитаю в нього, до якої саме, хоча не думаю, що в цьому є потреба.

— Марк ходив до дівчини? — перепитав Віктор.

Арсен підніс до носа чашку з кавою, втягнув ніздрями кислуватий запах, зробив невеликий ковток. Загалом невістка йому подобалася — зважаючи на відсутність підтримки Віктора, вона непогано давала раду онукові, — проте було дещо, що дратувало: приготована Яною кава незмінно скидалася на відвар із кам’яного вугілля. І все було б не так погано, якби щоранку, сідаючи за стіл, це не нагадувало Арсенові про те, яку запаморочливо смачну каву готувала його Бібі. Він досі так про себе називав дружину. Слово причепилося до язика давно, ще в 70-х, коли Грозан проходив строкову службу старшиною 2-ї статті на одному з кораблів 8-ї Тихоокеанської ескадри, що курсувала біля берегів Танзанії. Бібі — так на суахілі шанобливо звертаються до літніх жінок. Очевидно, що вживати Бібі стосовно дружини Арсен узявся на кілька десятиліть пізніше, наприкінці 90-х, коли на ролкерах «Höegh Autoliners» почав ходити до портів Дар-ес-Саламу чи Момбаси[5]. На початку 2000-х, коли Арсену та його Валентині перевалило за п’ятдесят, напівжартівливе Бібі приклеїлося до останньої. Втім, Бібі не ображалася, їй це навіть подобалося.

Сьогодні Янина кава була звично препаскудною, тож дідове принюхування виявляло не так бажання насолодитися терпким ароматом, як притлумлене роздратування. Арсен зиркнув на Віктора і подумав, що міг би поділитися із сином припущеннями стосовно того, що Марк робив у тієї дівчини, та припустив, що це, напевно, не сподобається онукові. Він так і не відповів.

Тим часом Марк, нашвидкуруч одягнувшись, прошмигнув повз кухню й, тихо причинивши двері, вислизнув із квартири.

— Я поговорю з ним після школи, — мовив Віктор.

«Не поговориш», — подумав Арсен.

— Він ніколи раніше на підвищував на мене голос, — усе ще викривленим від образи голосом промовила Яна.

Старий моряк зітхнув. Вони починали дратувати його.

— Хлопцю ще немає чотирнадцяти. Останні два роки він росте й змінюється. І я зараз не про фізіологічне зростання. — Він пригадав розмиті контури неоковирної фігури під периною і додав: — Точніше, не лише про фізіологічне.

Яна штрикнула його сердитим поглядом.

— Ви хочете, щоб я йому подякувала за те, що він роззявив на мене рота?

— Ні. Але ти могла би подякувати за те, що підлітковий період почався два роки тому, а він зірвався лише зараз.

Вона розвела руками.

— Ми не можемо лишити це просто так!

— Можете й лишите, — відкарбував дід. — Ви самі як малі діти! Він же не намагався допекти й не робив наперекір! Ви що, не усвідомлюєте, що це особливості віку? Пацан зараз на піку пубертатного періоду, а ще він дуже розумний, у нього надлишкова вага й він перейшов до іншої школи. Спробуйте уявити, як йому хочеться мати вигляд дорослого, бути, як усі, як хочеться бути прийнятим, а не відкинутим. І що-небудь змінити у ставленні до цього він не може. Навіть якщо захоче! Зате ви, — він по черзі тицьнув пальцем у сина та невістку, — можете змінити своє ставлення до нього.

Яна супилася, наче людина, що намагається вставити нитку у вушко голки.

— Натякаєте, що я винна?

Арсен так не вважав, однак уголос не відповів.