Розділ «25»

За столом хлопчак не просидів і п’яти хвилин. Заштовхав у себе шматок м’яса, майже не торкнувся каші, відпив ковток узвару й підвівся.

— Мені час.

— Куди? — здивувалась Яна. — Ще сорок хвилин до уроків!

— Мені треба.

Марк похапцем одягнувся, закинув на плече рюкзак і вискочив із квартири.

Після нічного дощу на вулиці було вогко та холодно. Жолобами вздовж тротуарів до каналізації досі стікала вода. Хлопець спустився до перехрестя Квітки-Основ’яненка та Хвильового, сховався за рогом і став чекати.

Соня вийшла з-за будинку хвилин через десять. Марк побачив дівчину та виступив з-за паркану Облуправління поліції. Не хотів її лякати. Соня вдала, що не помітила його. Здаля її обличчя мало цілком нормальний вигляд, і тільки коли вона наблизилася, Марк зрозумів, що воно вкрите шаром тонального крему та пудри. Пудра ховала веснянки, а тому Соня видавалася старшою та якоюсь чужою. Коли дівчина вийшла на перехрестя, Марк порівнявся й закрокував поруч.

— Привіт, — сказав він. Соня не відповіла. — Я був там. Чуєш? Я був там… Що це за світ?

Дівчина зиркнула на нього, і щось у її обличчі змінилося. Марк збагнув, що на жодне інше запитання Соня не відповіла б. Вона не мала наміру з ним розмовляти взагалі, а тепер скидалася на людину, що виграла в лотерею — не мільйон, радше якусь дрібничку, що коштує дешевше від лотерейного квитка, та все ж виграла.

— Спитай у своїх книжок. У тих, у яких написано, що зорі — це надувні кульки.

— Зорі — не надувні кульки… — завівся Марк, але тут-таки махнув рукою. На хрін зорі! До сраки їх! — Поясни, що це було?! Що це таке — там, за ліфтом? Хто ще про це знає?

— Ніхто.

Марк крокував, не зводячи очей із Сониного обличчя. Перечепився носаком черевиків за бордюр, розкинув руки, втримуючи рівновагу, випростався та знову вп’явся в неї поглядом. Утім, дівчина не зронила жодного слова.

— Ніхто — і все? — Хлопця трусило від збудження. — Це все, що ти можеш сказати? Звідки ти про це знаєш? І що це за істота з п’ятого?

Соня зупинилась на пішохідному переході, за дюжину кроків від шкільного ґанку, і повернулася до Марка — руки відтягують лямки наплічника, губи міцно стулені, — проте в бурштинових очах виблискували переможні вогники.

— Скільки разів ти там був?

— Раз. Учора ввечері.

— Скільки у тебе сьогодні уроків?

— Сім. — Він зрозумів, до чого вона хилить. У грудях засмоктало від думки, що шість із половиною годин він нидітиме без відповідей. — Але я можу…

— Ні, не можеш. Зустрінемося там після школи. Біля дерева. Ти ж його бачив, так?