Розділ «32»

— Та не розлучені ми. А чому ти так вирішила? — на обличчі в Лєни змалювався подив.

— Олексій Никифорович так казав, та й усі навколо…

— Отже, так йому було треба… Він інших теж зміг переконати в тому, що ми розлучені. Ось послухай… До певного часу наше сімейне життя здавалося спокійним і тихим. Але дуже скоро в Олексія зник до мене інтерес, і тільки на людях він залишався вірним і люблячим чоловіком. Суцільні гра та фальш. Але з таким життям ще можна було б впокоритися, сотні родин так живуть… Якби не фатальна зустріч. Ми з чоловіком прийшли на одне з цих пафосних збіговисьок, де всі випендрюються. Я так розумію: якщо люди збираються для того, що б зав’язати потрібні знайомства й обговорити ділові проблеми, то навіщо тягти туди дружин, одягнених, як новорічні ялинки, в сукні а-ля «а моя дорожче»? Відверто кажучи, все це мені дуже далеке й незрозуміле. Але на такі вечірки доводилося ходити й мені. Благо, Олексій нечасто з собою брав. Але, як на зло, того вечора він наполіг на своєму і мені довелося залишити дитину на няньку та їхати з ним. Олексій відрекомендував мене своєму діловому партнерові та його дружині. Цієї зустрічі я не очікувала і прагла найменше. Партнером чоловіка виявився Влад, моя перша й остання любов, а його супутницею і дружиною… Безперечно, моя сестра. Наші погляди зустрілися, й у її очах за кілька секунд промайнули всі негативні емоції — від подиву і заздрощів до злості й люті. Хоча, відверто кажучи, я ніколи не розуміла й не могла зрозуміти, за що ж вона мене так ненавиділа. Та Лана дуже швидко опанувала себе й кинулася мені на шию, зображаючи неймовірну радість від зустрічі. Вона відразу лицемірно розповіла, що вважала мене безвісти зниклою, що шукала й не могла знайти, сподівалася отримати звісточку. Брехня! Але в неї це так щиро вийшло, що Влад із Олексієм повірили. У процесі всіх цих виливів душі вона уважно розглядала мій одяг і коштовності. Проникливим поглядом пройшла й по Олексієві. Я не сумнівалася, що за тиждень вона збиралася стати його коханкою. У її очах я вже читала німе запитання, як такій посередності, як я, життя піднесло такий подарунок — мого чоловіка? Вона цілий вечір не зводила з нього очей, знаходила будь-який привід, щоб перемовитися з ним слівцем. Звичайно, про знайдену сестру вже ніхто не згадував. Що, втім, було, зрозуміло з самого початку. А Влад дивився на мене. Цієї зустрічі мені було досить для того, щоб зрозуміти: я брехала собі, я люблю його, як і колись. Але ми не стали з'ясовувати стосунки, крім привітання, не сказали одне одному й слова. Я виявилася права. За тиждень мій чоловік уже почав роман із сестрою. І якщо він ще намагався це приховати, то вона робила все, щоб я бачила сліди її присутності в нашому житті. Випадкові дзвінки до нас додому з проханням покликати Олексійка, її волосся на його одязі, сережка в нашому авто… Тут можна довго згадувати бридкі деталі… Мені набридло! Більше терпіти цих знущань я не могла, тому вирішила подати на розлучення. Мене зупиняло єдине: Олексій має зв’язки й гроші, він може відсудити дитину. Тому, не довго думаючи, я вирішила зібрати на нього хоч якийсь компромат (докази його невірності). Нічого розумнішого мені на думку не спало, як попросити про це секретарку Олексія, Юлю. Чому саме її? Якось одна з доброзичливиць подзвонила мені додому, щоб повідомити, що секретарка без тями в нього закохана. Я попросила жінку більше не турбувати мене такими повідомленнями, але згодом подумала, що Юля може мені згодитися. Зустрівши дівчину після роботи, я зробила їй пропозицію, обіцяючи добре заплатити. Я сказала, що знаю про її таємну пристрасть до чоловіка, й дівчина дуже зніяковіла. Але я пояснила, що, можливо, ми зможемо одна одній допомогти, якщо вона буде іноді прослуховувати телефонні розмови чоловіка з його пасіями та передавати їх мені. Більше я нічого від дівчини не вимагала, але вже за три дні вона принесла мені пікантні фото чоловіка з Ланою. На запитання, як їй це вдалося, Юля сказала, що взяла професійний фотоапарат у знайомого і, підслухавши про місце зустрічі, простежила за коханцями. Тоді ж Юля мені розповіла й про божевільне бажання Лани поєднатися з моїм чоловіком. Вона повідала про дивну телефонну розмову, де жінка обіцяла зробити все. Дівчині навіть здалося, що вона готова на вбивство іншого чоловіка… Коли я запитала ім'я цього чоловіка, вона назвала його… Перешкодою для щастя, на думку Лани, був її чоловік, Влад. Я не спала цілу ніч і не знала, що робити з такими новинами. Сказати чоловікові про те, що я все знаю, було б не розумно, поговорити з Ланою? Мої слова її б тільки розохотили. І я наважилася подзвонити Владу. Наша зустріч була більш ніж офіційною. Він вважав, що завинив і пробачення йому вже не буде, я ж боялася виказати свої почуття… Коли я йому все розповіла, Влад навіть не здивувався. Просто сказав, що цього й слід було очікувати від дружини і її партнера. Надто великі гроші стояли на кону. Коли ми прощалися, я так хотіла сказати йому, що моя любов не минула, що я готова йому вибачити… Але, на жаль, за кілька днів він загинув у автомобільній катастрофі. Я була впевнена, що його смерть не випадкова, і тут не обійшлося без Олексія і Лани, але… Влада повернути вже було неможливо, а я боялася за сина. Страх і смерть коханої людини настільки вразили мене, що з кожним днем моє здоров'я жахливо погіршувалося. Але, незважаючи на це, я збиралася йти до кінця. Коли я повідомила Олексієві про розлучення й кинула йому в обличчя фотографії, він помітно зніяковів і почав переконувати мене, щоб не робила цього, потім погрожував… І тоді, можливо, я діяла дуже необачно. Я сказала, що в мене є досить інформації, навіть документів, які засвідчують його причетність до грошових махінацій, а також те, що це він доклав рук до загибелі Влада. Сподіваючись на його поступливість, я натомість виявила його гірші якості. Олексій став дуже агресивним і буквально виштовхав мене з квартири, навіть без речей. Так ми виїхали з сином у наш заміський будинок. Уже наступного дня він приїхав, перепрошував, привіз усіляку смакоту, навіть залишився ночувати в сусідній кімнаті, а на ранок я прокинулась у незнайомому місці.

— Де я? — запитала в людини, яка сиділа біля мого ліжка.

— А ти що, нічого не пам'ятаєш? — переді мною був симпатичний молодий чоловік із гарними й добрими очима.

— Ні? Що зі мною?

— Твоя хвороба почала прогресувати. У тебе вночі був напад. Ти це пам'ятаєш? Ні? А пам’ятаєш, як кидалася на власну дитину? Хотіла вдарити…

— Я не могла цього зробити! Я ніколи не заподію Артемчикові шкоди! — обурилась я.

— Це тобі зараз так здається, а під час таких нападів хворі себе зовсім не контролюють. Вони можуть навіть убити.

— А хто ви такий? — запитала я.

— Мене звати Сашком. Я — лікар. Твій чоловік попросив приходити до тебе й робити уколи. Він не хоче афішувати твою хворобу й відправляти в лікарню для душевнохворих. Обов'язково знайдуться ваші спільні знайомі, котрі про це дізнаються, й тоді на тебе дивитимуться зовсім іншими очима. А якщо тобі стане краще, то скоро знову побачиш сина й будеш його виховувати далі, — казав він.

— Але я не настільки хвора! — сльози полилися самі собою. — Я хочу до Артемчика! — в мене починалася істерика, й після відомих подій я вже була готова повірити цьому хлопцеві.

— Поводься спокійно. Чи, може, хочеш у психушці полікуватися? Вибирай, — голос у молодого чоловіка став жорсткішим.

— Ні, я згодна залишитися тут. Але коли я зможу побачитися з сином?

— Як тільки тобі покращає. А поки що потерпи. Зараз я зроблю тобі укол. Прийду на днях. Продукти в холодильнику. Я буду тобі дзвонити, — сказав він і вказав на допотопний телефон без диска.

Зв'язок міг бути тільки однобічний. І він пішов, зачинив за собою двері. Слід сказати, що й замок у квартирі відчинявся з зовнішнього та внутрішнього боків тільки за допомогою ключа, ніякої засувки не було. Вийти з квартири без ключів було неможливо, а ключів, звичайно, мені ніхто не залишив. Олександр не обдурив, він дуже часто приходив до мене й робив уколи, а використані ампули забирав із собою. Він залишав велику кількість снодійного, щоб я спокійно спала. Часом, коли я дивилася на маленькі пігулки, в голові навіть миготіли думки про самогубство й тільки бажання бачити сина та виховувати його не дозволяли мені зробити неправильний крок. Препарат, який мені вводили, був далеко не безневинним і зовсім не поліпшував самопочуття. Я почала помічати в себе дивні відхилення. Траплялося, навіть не могла себе контролювати і впадала в жахливу депресію. Потім, тверезо оцінивши ситуацію, зрозуміла, що зі мною діється щось недобре, але що? Медична освіта дуже допомогла мені на цьому етапі, я дійшла висновку, що препарат, який ніби покращує моє самопочуття, насправді згодом може призвести до серйозніших наслідків — я повільно божеволіла… До того ж, у мене виникли сумніви щодо пігулок снодійного… Лікар або медсестра ніколи не залишать хворому снодійного в такій кількості, особливо з огляду на стан і різку зміну настрою людини. Мені це здалося дуже підозрілим. Для підтримання впевненості у моїх мучителів я навіть вдавала божевілля, і кілька разів мене відвозили до психлікарні, але майже відразу виписували. Олександр увесь цей час намагався бути поряд і відвозив мене на квартиру. До всього іншого, спілкуючись із хлопцем, я зрозуміла: від медицини він далекий так само, як корова від балету. Найбільшим шоком стало те, що тепер мене іменують Ланою Заболотною (Олександр укотре привіз мене з лікарні та якось забув документи про виписку й паспорт у квартирі), а цей Петришин чомусь виявився моїм рідним братом і опікуном. Ось тоді я й переконалася остаточно, що хворобу підлаштовано: якщо й почуваюся нездоровою, то тільки через близьких людей. Тепер у мене це було сумнівів, що сестра й чоловік безпосередньо причетні до цієї афери, а отже, сподіватися мені вже не було на кого. Я розуміла, що по-доброму з цієї історії виплутатися не зможу, тому почала активно підігравати Олександрові. Ні чоловік, ані сестра до мене жодного разу не прийшли, але я не сумнівалася: про все, що відбувається, мій страж повідомляє Олексієві та Лані, яка, відповідно, тепер привласнила моє ім'я, мій будинок, і, що найстрашніше, мого сина. Я не сумнівалась: якщо вона захоче бути з Олексієм, їй хоч-не-хоч доведеться виховувати мою дитину.

Я настільки змогла переконати хлопця у своїй ненормальності, що той почав зовсім недбало ставитися до виконання необхідних обов'язків. Він частенько забував робити мені уколи, а коли згадував про них, то я завжди примудрялася підмінити ампулу з отрутою на ампулу з вітамінами, які мені вдалося вкрасти в психлікарні. До речі, я почала трохи розуміти ненормальних людей, які, здавалося б, при всій своїй наївності примудряються робити неможливі й ідеально продумані вчинки. Яких хитрощів і старань мені це коштувало, якби ти знала! — перервала нарешті вона свою розповідь, з її очей покотилися сльози.

Трохи заспокоївшись, Лєна продовжила:

— Звичайно, мені не раз хотілося звернутися в міліцію та все розповісти, але боялася… зв’язків чоловіка, його грошей і реакції. До того ж, я стояла на шляху в своєї сестри, яка б напевне мені цього не подарувала. Мені здавалося: навіть якщо придумаю якийсь дуже хитромудрий план, живою залишитися в мене буде мало шансів. Я хотіла повернути дитину, яку так безцеремонно забрали, хотіла втекти якнайдалі з цього міста й більше ніколи не зустрічатися з близькими людьми, які так підло зі мною вчинили. Тому я грала за їхніми правилами, тим часом придумуючи свої, щоб колись застосувати їх на практиці… І придумала. Приспавши пильність своїх мучителів, я знайшла можливість самостійно виходити з квартири. Мені не було до кого звернутися, і я зв’язалася з подругами по гуртожитку, Вірою і Галиною. Дівчатка запропонували мені притулок і переконували не повертатися назад у цю квартиру, але я ризикувати не наважилась…

— Лєно, я навіть не сумніваюся, що твій син у надійних руках. Як я розумію, це ти забрала дитину з Бучі, поламавши плани своєї сестри?