Розділ «32»

— Якщо відверто, ні, — щиро відповіла я.

— Валеро, ти виявилася наївною і дуже правильною дівчиною. Тобі б іще ляльками гратися, а не серйозними справами займатись. Буду відвертий: не думав, що ти виявишся настільки порядною. Ти була мені такою відданою, так щиро вірила, що мене охороняєш… Навіть не хотілося тебе розчаровувати. Ти, на відміну від більшості, ніколи не виявляла до мене інтересу, не намагалася випросити грошей, не мріяла зайняти місце, гідне королеви…

— Мене, звичайно, дуже тішать ваші компліменти, але моє запитання було зовсім не про це! — дозволила я собі підвищити голос. — Я запитала: навіщо? Навіщо вам потрібен був цей цирк, шоу, я не знаю, якими словами назвати те, що ви зробили!

— Добре. Я поясню. Щоб від шанувальниці однієї відчепитися. Та й щоб інші не вішалися, набридли вже. Сама подумай, адже ти була впевнена, що ходиш зі мною як охорона, що тобі так треба за родом діяльності. Усе мало дуже природний вигляд. Адже якби ти працювала в мене охоронцем, невже б я поводився з тобою, як зі своєю пасією? Тим паче, купував тобі одяг? Усі навколо не сумнівалися, що ти моя коханка. Я зумів їх у цьому переконати…

— Я, здається, навіть знаю, якої шанувальниці ви хотіли позбутися. Мабуть, недарма в магазин «Королева» завезли. Щоб Юля на мене подивилася. А вона не така простенька, як мені здалося спочатку. І не така відверта, як я думала…

— Втім, і ти не такою дурною виявилася, як я думав, коли побачив, як ти виповзала з-під столу. Щиро кажучи, взагалі вперше спостерігав, щоб дівчина могла заснути під столом, — глузував мій колишній бос. — Може, хоч руки розв'яжеш?

— Нізащо! — категорично відповіла я та уважно перевірила, чи не намагається Олексій Никифорович заговорити мені зуби. І мій погляд зупинився на його куртці. Застиг… Пробіг згори донизу по кожній дрібниці на цій недешевій речі. Я навіть підійшла ближче, щоб якомога уважніше розгледіти те, що привернуло мою увагу.

Це було воно, шукане! Ґудзик, саме такий, як я сподівалася знайти в квартирі, де жив Петришин.

— Стасе! — погукала я приятеля. — Тобі вже краще? Можеш мені допомогти?

— Та наче нічого… А що ти хочеш?

— Допоможи його роздягти.

— Лерко, твої витівки мене часом не те що дивують, у голові не вкладаються! Навіщо? Ти голих мужиків давно не бачила? Та я вже давно біля твоїх ніг, хоч зараз…

— Куртку допоможи з нього зняти. Для цього потрібно розв’язати руки, а потім знову зв'язати, — попросила я.

— Зараз зроблю. А що, думаєш, змиється?

— А ти хочеш, щоб він тобі ще раз у ніс заїхав?

— Добре, зрозумів.

Коли куртка виявилася в мене в руках, я почала ще ретельніше її досліджувати, в чому, втім, уже не було потреби. Нижнього ґудзика на ній справді не було, і це був саме той ґудзик, якого я сподівалася знайти. Ґудзик зі слонової кістки зі своєрідним малюнком та ініціалами модельєра на зворотньому боці. Таких у магазині не купиш. Ексклюзив…

Отже, Юля мене обдурила й у лікарні ніякого Петришина вона не бачила. Олексій Никифорович! Тобто, це він вилив у обличчя Лілі кислоту. Але навіщо?!

Я дістала загубленого ним ґудзика, піднесла йому до обличчя й запитала:

— За що, за що ви її так?!