Розділ «11»

Тут були програмісти. Веселі хлопці, з якими я знайшла спільну мову вже з порогу. Молодшого звали Іванком, і він захоплено розповідав старшому:

— Та зараз за допомогою комп'ютера можна вирішити будь-яку проблему, а в інтернеті навіть голку можна знайти! Дві-три букви, дві-три цифри й…

Я напружилася… Цифри! А може, він мені допоможе знайти адресу за допомогою телефону?

— Скажи, а можна якось вирахувати адресу людини, якщо є номер її телефону? — поки що цей телефонний номер був єдиною ниточкою, котра могла привести мене до Олександра.

— Та без проблем! Принаймні, не задумуючись, можу назвати тобі три способи…

— Спасибі. Мені б зараз дізнатися, не важливо, як. Це можна?

— Та без проблем! Говори.

Я продиктувала номер, який запам’ятала, — 213337. Але тут мені довелося сховатися за дверима, бо мій мобільний повідомляв, що Соня палко бажають зі мною поговорити.

— Де ти лазиш? — відразу накинулась подруга, яку насправді зовсім не цікавили мої відповіді. — Я прийшла, а двері зачинені, мене ніхто не впускає! Я, до речі, хочу виспатися.

— Де треба, там і лажу, — не залишилась я я в боргу, спробувавши все-таки перервати потік слів. — Може тебе з хлібом-сіллю о другій по полудні зустрічати? Я, до речі, на роботі. Ключ у сусідів. Вони знають, що ти зайдеш.

— До речі, до сьомої будь удома. Сьогодні підемо в нічний клуб.

— Як, невже вчорашня рибка зірвалася?

— Нє-а. Я її сама випустила. По-перше, луска в неї неприваблива, акваріум поганенький, плавці старенькі, рослинності ніякої, та й плавати ми любимо в різних водоймах.

У перекладі на нормальну мову це означало, що фірмового одягу в нього не було, автомобіль виявився стареньким і купленим доброю матусею, квартирка маленька й погано обставлена, грошей заробляє, за мірками Соні, мало, й взагалі, в них різні погляди на життя і запитів подруги він вочевидь задовольнити не зможе.

Сонечка все робила оперативно. Та й чого час гаяти? З її тренованим оком можна було це зрозуміти ще до середини ночі. Навіть дивно, чого вона затрималася в гостях. А загалом, це не моя справа.

— Валеріє, — визирнув із кабінету Олексій Никифорович, — зайди. Ти вже познайомилася з колективом? Сподіваюся, нікому нічого не розбазікала?

— Звичайно, ні. Сказала, що я ваша нова помічниця, щось на кшталт секретаря.

— Чудово. До речі, як щодо вечері? Може, десь посидимо чи потанцюємо?

Ого! Це вже щось новеньке! Чи не вирішив Олексій Никифорович отримати все й відразу? Все-таки здатися незворушною не вдалося, бо Олексій одразу почав запевняти, що ніяких лівих і навіть правих думок у нього не було. Просто якщо вже нам доведеться проводити багато часу разом, то не сидіти ж у квартирі. Тим паче, що бувати на людях йому необхідно.

— А вам не здається, що ваші знайомі, побачивши нас увечері, подумають, що в нас роман? — що у тверезих людей на умі, то в мене з моєю зайвою відвертістю і чесністю на язиці. Не змогла втриматися від коментарів.