Розділ «Тривожні ознаки»

У кінці липня сонце почало заходити не тільки за гребінь північного краю улоговини, але й за горизонт; почалися темні ночі, котрі швидко подовжувалися. З’явилися й перші ознаки осені: стрижі, які гніздилися в урвищах скель, збирались у великі зграї; молодь тренувалася в польотах, готуючись до далекої подорожі. Уцілілі гуси й качки також збиралися в зграї й перелітали з озера на озеро. Нічні тумани стали густішими й уранці довше висіли в улоговині.

Мандрівники ще напевно думали про зимівлю в Землі Санникова й добували полюванням запаси на зиму, які їхні жінки коптили або в’ялили, а сало топили й збирали в мішки, зшиті з товстих кишок. Але в кінці першого тижня серпня сталася подія, яка була початком кільком інших, що мали великі наслідки. У ніч на 8-е число мандрівників розбудив сильний підземний удар; спочатку спросоння їм здалося, що хтось щосили ломиться у двері землянки, потім вони почули глухий гул, ніби від важкого потягу, який рухався.

— Знову землетрус! — здогадався Ордин.

Землянку було тьмяно освітлено згасаючим багаттям; у його світлі, що мерехтіло, видно було стривожені обличчя чоловіків і жінок, які підвелися з постель.

Але ось удар повторився. Почувся тріск і скрипіння балок, згори посипалася земля. Вогонь багаття здригався; предмети, які висіли на кілках стояків і під навісами, хиталися; з-під землі лунало зловісне шипіння.

— Хоч наша землянка збудована міцніше, ніж інші, все-таки треба виходити надвір! — сказав Горюнов, хапаючись за одяг.

Жінки тремтячими руками застібиули свої пояски та, узявши одяг оберемком, кинулися до дверей. Чоловіки, вдягаючись на ходу, пішли за ними.

Ніч була незвичайно тепла й дуже ясна, завдяки сильному північному вітру, який розігнав туман. Галявину освітлював місяць, що висів уже над західним краєм улоговини. Незважаючи на шум вітру в листі ближнього лісу, то праворуч, то ліворуч, то попереду чути було гуркіт брил, які падали з урвищ.

Із землянки вождя лунали крики жінок, плач дітей, вигуки чоловіків. Частина її населення також вибігла вже надвір й одягалася. Скоро за ними пішла й решта, і всі збилися в купу поблизу виходу, із тривогою дивлячись на небо й обмінюючись зауваженнями. Амнундак підійшов до мандрівників; він був дуже наляканий.

— Знову трясеться земля, білі люди! — сказав він із докором. — Правду сказав великий шаман, що з приходом білих людей почнуться лиха онкілонів. З того часу, як ви прийшли, земля тряслася двічі й вампу нападали на нас.

— Але вампу воювали з вами завжди й земля тряслася раніше теж не один раз! — заперечив Горюнов.

— Ні, ніколи ще земля не тряслася так сильно! І от, дивись, місяць який червоний! Це провіщує велике лихо, — відповів Амнундак.

Новий сильний удар змусив його похитнутися; багато з тих, хто стояв поруч, попадали. Почулися крики жінок, плач дітей. На очах у всіх один із косяків землянки завалився всією масою, і стовп густого пилу здійнявся в повітря. Дерева захиталися.

— Чи всі вийшли з оселі? — вигукнув вождь.

— Усі, усі! — залунало у відповідь.

— Ні, не всі! — виправив жіночий голос. — Моя мати, Мату, хвора, залишилася лежати. Вона сказала, що їй однаково, де помирати.

— Тоді вона вже померла! — додав чоловік. — Навіс упав на неї.

— Розкидайте землю й колоди та звільніть жінку скоріше! — наказав Амнундак. — Принесіть вогню й дров, розкладіть багаття.

Але онкілони боялися входити до оселі; із зруйнованого навісу вони почали знімати дерен, з острахом поглядаючи на сусідні колоди. Аннуїр хоробро ввійшла до своєї землянки й винесла на дошці купу гарячих вуглин. Ордин і Горюнов принесли дров. І скоро багаття, яке запалало, внесло деяке заспокоєння, і весь рід зібрався навколо нього, крім кількох воїнів, які займалися розкопуванням. Удари тривали, і після кожного вони відбігали вбік, хоч на них ніщо не могло вже впасти. Земля весь час гула, дерева хитались; усі люди присіли, тому що на ногах було важко встояти. Гуркіт падаючих каменів не стихав.