Розділ ««А все-таки вона існує!»»

Перша половина урочистого засідання наукового товариства, присвяченого повідомленням членів експедиції, спорядженої для пошуків зниклого безвісти барона Толля та його супутників, підходила до завершення. На кафедрі, біля стіни, прикрашеної великими портретами сановних покровителів і керівників товариства, знаходився морський офіцер, який здійснив сміливе плавання у вельботі[2] через Льодовите море з Новосибірських островів на острів Беннетта, де висадився барон Толль, котрий не повернувся звідти. Мужнє обличчя доповідача, обвітрене полярними негодами, залишалося у напівтіні зеленого абажура лампи, що освітлювала рукопис його доповіді на кафедрі та його флотський мундир із золотими ґудзиками й орденами.

За довгим столом перед кафедрою, покритим зеленим сукном, засідали члени Ради товариства — усі видатні вчені й відомі мандрівники, які мешкали в північній столиці. У середині сидів голова. Заплющивши очі, він, здавалося, дрімав під дзюрчання голосу доповідача. Невелика зала була переповнена.

Доповідач уже описав хід рятувальної експедиції, складний шлях із важким поставленим на нарти вельботом через тороси полярних льодів від материка на Новосибірські острови, літування на березі Котельного острова, чекаючи скресання моря, боротьбу з льодами при плаванні вздовж берегів та відважний переїзд через море до острова Беннетта. Він охарактеризував цей похмурий острів, скутий льодами цілий рік, і описав знахідку — хатинку Толля, речі, що той залишив, і документа з описом острова, який закінчувався словами: «Вирушаємо сьогодні на південь, провізії маємо на п’ятнадцять-двадцять днів. Усі здорові».

— Отже, — промовив доповідач, підвищивши голос, — двадцять шостого жовтня тисяча дев’ятсот другого року барон Толль, астроном Зеєберг та промисловці якут Василь Горохов і тунгус Микола Дьяконов залишили острів Беннетта й вирушили льодом на південь до Новосибірських островів. Але туди вони не дісталися, — наші пошуки не виявили жодних слідів. Де ж поділися сміливі мандрівники? Немає жодного сумніву, що вони загинули дорогою. У кінці жовтня в цих широтах дня вже немає, тільки дві-три години близько полудня тривають сутінки. Морози сягають сорока градусів, частими є люті хуртовини. Але море ще не замерзло й на ньому багато ополонок. Мандрівники, вочевидь, потрапили під час завірюхи в ополонку, ледь затягнену льодом, і провалились. Або загинули, знесилені, від голоду й холоду в боротьбі з торосами, бо собак у них не було й вони самі тягли нарти, навантажені байдарками та всім майном. Або, зрештою, намагаючись перепливти на вутлих байдарках полярної ночі через незамерзле море, вони потонули під час бурі. Так чи інакше, але вони знайшли вічний спокій на дні Льодовитого моря, а Землі Санникова, яку Толль шукав так довго й марно, не існує.

Доповідач зійшов із кафедри. Слухачів охопило моторошне враження від останніх слів доповіді. Раптом із задніх рядів пролунав голосний вигук:

— А все-таки вона існує!

Зала захвилювалася. Почулися питання:

— Хто це? Що то за дивак?..

Голова обвів публіку суворим поглядом, трусонув дзвіночок і, коли зала стихла, сказав:

— Пропоную загальним зборам членів товариства й гостям вшанувати вставанням пам’ять загиблих відважних мандрівників: барона Толля, астронома Зеєберга, промисловців Горохова й Дьяконова, які віддали своє життя на ниві науки. Усі підвелися з місць.

— Оголошую перерву на чверть години.

Ті, хто сидів коло дверей, швидко попрямували до виходу. Члени Ради обступили доповідача, а один із них, огрядний академік Шенк, відомий дослідник, організатор і радник експедиції барона Толля, став протискуватися до задніх рядів. Серед шуму зсовуваних стільців і гомону натовпу пролунав його гучний голос:

— Я прошу особу, яка так упевнена в існуванні Землі Санникова, поговорити зі мною.

У відповідь на це запрошення із середовища слухачів, які товпилися, виділився юнак у чорній сорочці зі смаглявим обличчям, що було помережане дрібними зморшками, які літня спека, зимові стужі, різкі вітри накладають на шкіру. Пробравшись до Шенка, він заявив:

— Це я сказав і повторю ще раз, коли потрібно!

— Пройдемо до бібліотеки! Тут у штовханині неможливо розмовляти! — промовив Шенк, окидаючи сміливця гострим поглядом з-під густих, навислих брів.

Підхопивши юнака під руку, Шенк повів його через бокові двері в задні кімнати бібліотеки, до канцелярії товариства.

У канцелярії було тихо й порожньо. Академік сів за стіл секретаря, запросивши жестом свого співрозмовника скористатися другим стільцем. Запаливши цигарку, він сказав:

— Я вас слухаю. Що ви знаєте про Землю Санникова?