Розділ «Повінь»

Переночувавши в наметі казака, який усе ще стояв у льодовому гроті, що значно збільшився за літо внаслідок танення, мандрівники зранку взялися за прорубування сходинок уздовж гребеня замету.

Усі п’ятеро працювали старанно й перед вечором опинилися на майданчику уступу. Він мав від чотирьох до десяти метрів у ширину й тяглася в обидва боки від замету метрів на сто; далі ж швидко звужувався, залишаючи місце тільки для проходу гірського барана. Над ним височіла стіна, яка мала в найнижчому місці метрів десять у висоту; вона не скрізь була стрімкою, а розпадалася на окремі вузькі й низькі уступи, якими досвідчений альпініст міг би видертися нагору. Але для собак і для підйому вантажу уступи були занадто високими, і треба було зробити проміжні, що за умови шаруватості базальтової лави не було неподоланним завданням. Роботи, в усякому разі, вистачало на день.

Оглянувши майданчик, Горюнов сказав:

— Як ви гадаєте, чи не підняти нам увесь вантаж і нарти сьогодні ж сюди?

— А для чого це? — спитав Костяков. — Унизу ночувати зручніше: тут можна спросоння і впасти з кручі.

— Ночувати ми можемо внизу, але все важке краще підняти сьогодні, і ось чому. Сьогодні ввечері ми мали повернутися на стійбище, про що, згідно з нашою запискою, Горохов мав сказати Амнундакові. Той, побачивши, що нас немає, може послати ще ввечері погоню, — онкілони дорогу знають. Погоня прийде сюди завтра рано-вранці, і, якщо весь вантаж буде ще внизу, нас захоплять — стріляти в онкілонів ми, мабуть, не наважимося. Якщо ж вантаж буде вже нагорі, ми самі швидко піднімемося й можемо зруйнувати дорогу по замету, тобто будемо в безпеці. Дивіться, зрубати верхню вузеньку частину гребеня протягом десяти метрів недовго, і тоді ніхто не наважиться лізти сюди.

— Мабуть, ви маєте рацію! — погодився Костяков.

— Ну, а як же собаки? — спитав Нікіфоров. — Їм на майданчику буде тісно.

— Вони можуть ночувати внизу у своїх гротах. Їм недовго збігти порожняком нагору.

Вирішивши так, взялися за підйом вантажу, скориставшись залишком дня. Це виявилося не так легко. Піднімати дуже навантажені нарти крутим схилом, незважаючи на вирубані сходинки, собаки одразу не могли, і довелося зробити це за кілька заходів. Тому возилися до темряви, але врешті весь вантаж, запас м’яса, дров і нарти було складено на майданчику; унизу залишилися тільки спальні мішки й посуд для вечері та чаю.

Велика кількість дров, заготовлених на зиму, дозволяла не скупитися вночі на багаття, щоб відігнати ведмедів. За словами Нікіфорова, вони відвідували його за літо не раз, і тільки грот рятував його від обіймів клишоногих, а м’ясо, яке приваблювало хижаків, від пограбування.

Завдяки пильності Білухи він своєчасно прокидався і, сховавшись серед льодин входу до грота, стріляв у нічного гостя, який намагався перевернути льодові брили, що закривали м’ясний склад.

За вечерею він розповів також, що під час двох землетрусів йому було дуже страшно: він вибігав із грота, побоюючись, що склепіння впаде. Із сусідніх урвищ камені сипалися, наче град, і в землі утворилися тріщини.

Стомлені роботою, мандрівники рано лягли спати на майданчику поміж чотирма багаттями й міцно заснули під охороною Крота й Білухи. Але близько півночі їх розбудив сильний підземний удар. Піднявшись сполохано, вони почали прислухатися; з-під землі лунав виразний гул, ніби там нерівною бруківкою котилися важкі вози; до нього дуже скоро приєднався гуркіт, який долітав вже знадвору, то близький, то далекий, від падіння брил, котрі зривалися з країв урвищ; земля під тими, хто лежав, двигтіла. Але всі ці звуки скоро перервало скажене виття собак, замкнених у льодових гротах.

Оскільки мандрівники лежали під відкритим небом і достатньо далеко від підніжжя урвища, то бігти кудись їм не треба було, і вони продовжували лежати на спальних мішках, тривожно прислухаючись.

Скоро пролунав ще один удар, сильніший; ті, хто лежав, відчули, як їх злегка підкинуло вгору; полум’я багать, що догоряли, підстрибувало, головешки й вуглини розсипалися врізнобіч. Десь поблизу щось загуркотіло, і Горюнов, що лежав проти входу в грот, у якому стояв недавно намет і в якому провели минулу ніч, побачив, як зі склепіння вивалилося кілька великих льодових брил.

— Наше щастя, що ми ночуємо тут, а не в гроті! — вигукнув він. — Зараз би нас там придавило!

— А чи не може придавити собак у їхніх сховищах? — стривожився Ордин.

— Навряд чи. Їхні гроти невеликі й розміщені в найвищій і найтовщій частині замету.