Розділ «Чорна пустеля»

Рано-вранці три дослідники й Аннуїр, одягнувшись якнайтепліше та взявши торбини й рушниці, вирушили. Горохову вони лишили записку, що пішли оглянути озера й повернуться тільки наступного дня, а його залишили онкілонам як запоруку свого повернення. Туман був дуже густий, але Аннуїр швидко побачила пряму стежку до далеких стійбищ і впевнено вела своїх супутників. Холод змушував їх іти швидко. На траві всюди лежав іній, і одне з озер, повз яке проходила стежка, виявилося вкритим товстим шаром льоду коло берегів.

— Ніколи в нас ще не було так холодно о цій порі! — зауважила Аннуїр, побачивши лід.

— От ми і йдемо в долину Тисячі Димів, щоб дізнатися, чому стало так холодно, — пояснив їй Ордин.

Туман розсіявся тільки опівдні, коли подорожні дійшли до останнього стійбища, де зробили привал для обіду. Воно теж розвалилося під час землетрусу, але його вже майже відновили. Населення зустріло білих людей приязно — до нього ще не дійшли настрої й підозри, які з’явилися напередодні серед людей роду Амнундака. Вони знали про зникнення священного озера й були вражені, але барабан не передав, що в цьому звинувачують прибульців.

Присутність Аннуїр, яку її родичі любили, відвела будь-яку підозру, що білі люди втекли, а коли три воїни, дізнавшись, куди вони йдуть, запропонували себе в конвоїри і на це погодились, тому не лишилося й думки про їхню відлучку без згоди вождя.

Відпочивши, вирушили далі. Сонце вже пригрівало, але день справляв ураження осіннього, а не літнього. Пішли найкоротшим шляхом на північ і години через три досягли поясу бідної рослинності, а трохи пізніше ввійшли в пустельну місцевість. Зміна, яка тут сталася, помітна була вже за кілька кілометрів — не видно було численних стовпів білої пари на горизонті, і вдалині чітко вимальовувалася стіна улоговини. Коли ступили до меж долини Тисячі Димів, усі були вражені. Не лишилося жодного з тисячі стовпів, які оживляли місцевість своїми клубами й райдугами; у киплячих озерах вода або зникла, або стояла спокійно, хоч була ще гарячою. Усюди, скільки сягало око, розстилалася гола, чорна мертва пустеля з лави з її шлакуватою поверхнею, яку перетинали в різних напрямках тріщини; від неї йшов тепер сухий жар, і вітерець, який повівав час від часу, неначе дихання з якоїсь хлібопекарської або металургійної печі, здіймав чорний пил і крутив його смерчами по мертвій рівнині. Розпечене повітря текло по його поверхні й ставало непрозорим, тоді як чорні краї урвища здавалися плаваючими на поверхні величезного озера й набували фантастичних обрисів. Складалося враження, що за озером на самому його березі височіло величезне місто.

Із подивом усі дивилися на зміну, що сталася. Онкілони були з тих, котрі супроводжували мандрівників минулого разу, і їм стало лячно. Вони перешіптувалися й нарешті спитали:

— Де ж тисячі димів, які ми бачили тут? Де озерця, в яких ми варили м’ясо? Що це означає, скажіть, білі люди? Чому підземні духи припинили варити й топити там, у глибині? Померли вони чи поснули, чи пішли в інше місце?

Горюнов пояснив їм із допомогою Аннуїр, що все це — наслідки землетрусу. Вони зрозуміли тільки частково й зробили висновок, несподіваний, але правильний:

— Отже, нам далеко, як минулого разу, ходити не треба? Справді, проникати вглиб чорної пустелі не було потреби, та й було б досить нелегко. У розпеченому повітрі було дуже важко дихати. Минулого разу численні стовпи пари, випаровуючись в атмосферу, трохи понижували температуру; було жарко, як у лазні, але терпіти можна було.

Кинувши останній погляд на мертву пустелю й фантастичне місто, що маячіло вдалині, повернули назад і на сході зупинилися на ночівлю коло першого з озер у смузі рослинності. Тут було ще тепло — північний вітерець приносив жар із пустелі. Розташувавшись біля багаття й підсмажуючи м’ясо, почали обговорювати становище. Аннуїр розмовляла зі своїми родичами — і мандрівники могли говорити вільно; вони були стривожені.

— Які висновки можна зробити з того, що ми бачили сьогодні? — запитав Горюнов.

— Мені здається, дуже серйозні, — відповів Ордин. — Моє припущення, що землетрус сильно змінив підземний режим улоговини, на жаль, справдилося повністю, і грілка Землі Санникова, як із повною обгрунтованістю можна назвати долину Тисячі Димів, зіпсувалася. Ґрунт у ній ще гарячий, але він скоро охолоне, і найближчим часом почнеться замерзання улоговини, і цей оазис серед полярних льодів швидко зникне.

— І нічого іншого чекати не можна? Це єдиний можливий результат? — запитав Костяков.

— Ні, він був би єдиним, якби післявулканічна діяльність, яка виражалася в цих фумаролах, озерах, які киплять і пузиряться, помирала природною смертю, поступово слабшаючи. Але тоді й загибель життя в улоговині відбувалася б дуже повільно — можливо, цілі десятиріччя; зими ставали б мало-помалу суворішими й довшими, тварини, рослини й людина довго боролися б із цим погіршенням умов життя.

— А тепер вони приречені на загибель протягом однієї зими?

— Так, якщо не станеться найближчими ж тижнями або місяцями відновлення грілки.

— Чому ж вона може відновитися?

— На мою думку, не може, а мусить. Землетрус закрив тріщини, якими виділення зі згаслого або заснулого — цього ми не знаємо — вулкана у вигляді пари і газів, дуже сильних, проривалися на поверхню. Ці виділення не припинилися — їм тільки відрізано шлях нагору. Углибині вони накопичуються і рано чи пізно мають знайти собі вихід; чим пізніше це станеться, тим катастрофічніший буде прорив. Тому треба побажати, щоб скоріше стався ще один землетрус, який відкриє парі і газам попередні, або ж нові шляхи нагору: це буде безболісніший спосіб вирішення кризи, бо, якщо пара й гази, накопичившись до крайнього напруження, почнуть самі прокладати собі вихід, це може скінчитися відновленням вулкана, тобто загибеллю населення, але вже не від холоду, а від вогню.