Розділ «Уздовж острова Котельний»

Куховарня на березі виявилася напівзруйнованою. Промисловці рідше відвідують цей острів, на якому для них мало поживи, а дістатися до нього важко. Тому куховарні, які відновлюють тільки під час наукових досліджень островів, роками не підтримуються, дахи починають протікати й провалюватися, стіни руйнуються. Не варто було витрачати час на ремонт заради однієї ночівлі, і, оскільки погода була гарна, розташувалися на ночівлю на льоду.

На світанку всі прокинулися від собачого концерту.

— Не інакше, як ведмідь! — вигукнув Горохов і, напіводягнений, вискочив із рушницею з намету.

Інші рушили слідом за ним і побачили цікаву картину. Кроків за десять від собак стояли три білі ведмеді, нерішуче переминаючись з ноги на ногу, тоді як усі вісімдесят собак металися на своїх прив’язях, стрибаючи на задні лапи, безперервно гавкаючи впереміжку зі скавчанням і виттям. Концерт був жахливий, здатний підняти мертвого. Ведмеді, мабуть, придивлялися, якого з собак легше підім’яти, не наражаючись на напад найближчих збоку та ззаду. Вони вже попрямували до крайньої запряжки, де кілька собак переплутали свої прив’язі й збилися безпомічно в купу, не припиняючи гавкання. Однак у ту ж мить пролунали постріли від обох наметів, і один ведмідь, уражений розривною кулею з рушниці Ордина, звалився на лід, а два інших кинулися навтікача, лишаючи за собою криваві сліди. Каюри, Горохов і Горюнов кинулися слідом за ними й скоро наздогнали одного, певно, пораненого дужче, і добили його. Третій зник за торосом.

Несподіване полювання забезпечило хороший запас свіжого м’яса, необхідного людям і собакам, і можливість залишити більший запас юколи на складі, який збиралися спорудити біля північного краю острова.

Білування туш і їх розбирання забрало небагато часу, і невдовзі караван рушив далі на північ. Подорож уздовж острова тривала ще чотири дні, бо острів сягає ста вісімдесяти кілометрів у довжину, а вздовж берега — понад двісті. Усередині весь острів гористий і являє собою кам’яну тундру.

Під час останнього переходу вздовж берега, коли після полудня минули гирло річки Решетникової, погода знову зіпсувалася. Небо швидко вкрилося хмарами, повіяв свіжий південно-західний вітер, і пішов сніг. Однак, незважаючи на заметіль, ішли вперед, оскільки мороз був невеликий, а до кінцевої мети — північного краю Котельного — було вже близько.

Цей край являв собою плоский мис, поблизу якого експедиція Толля збудувала куховарню для складу на випадок зимівлі на острові. У цій же куховарні Горюнов хотів улаштувати свій склад — базу з тією ж метою й для зворотного шляху на материк.

Куховарня була в хорошому стані, і в ній несподівано знайшли навіть якісь припаси, що залишили за непотрібністю під час ліквідації пошуків — величезний запас юколи, кілька ящиків із консервами, велику бляшанку з ведмежим салом, кілька ящиків із сухарями й навіть мерзлу тушу оленячого м’яса. На островах літує досить багато диких оленів, які ранньою весною приходять із материка льодом і повертаються пізньої осені, як тільки море замерзає. Вони здійснюють цю велику мандрівку на північ, небезпечну під час осіннього повернення, коли тонкий лід легко може бути зламаний вітром, тому що на островах їм вільніше, безпечніше від головного ворога — людини; крім того, нема докучливих комах, що є головним лихом для тварин і людей на материку.

Перехід оленів на острови вже почався — на снігу подекуди виднілися їхні сліди біля Малого Ляховського — і мав посилитися. Каюри розраховували пополювати на оленів на зворотному шляху. Тому вони, розвантаживши нарти й користуючись залишком дня, попрощалися з нашими мандрівниками й поїхали порожняком уздовж східного берега Котельного, плануючи ночівлю у зручному для полювання місці. Із ними Горюнов відправив листа Шенкові з викладом ходу експедиції. Це була остання звістка, яку він міг послати, та й вона мала прийти в столицю тільки восени.

З важким серцем розпрощалися мандрівники з каюрами й дивилися їм услід, поки ті не зникли за заворотом берега. Обірвалася остання нитка, що з’єднувала їх зі світом. Тепер вони залишилися самі, на кордоні невідомого краю, де не могли розраховувати на будь-яку поміч.

Бажаючи позбутися сумних думок, узялися за сортування й укладання майна, яке вони залишали у складі, щоб наступного ранку, якщо дозволить погода, поспішити на північ. Був уже кінець березня, день тривав понад тринадцять годин, і в тиху погоду сонце могло припікати й псувати дорогу. Розсортували та позначили ящики й склали все у глибині куховарні, де залишалося ще місце для ночівлі.

Але вітер, що стих надвечір, з опівночі поновився зі страшною силою, температура впала до 40 градусів морозу, і закрутила хуртеча. Горохов і Нікіфоров, які вийшли на світанку нагодувати собак, повернулися замерзлі й заявили, що їхати неможливо. У таку погоду доведеться буквально відлежуватися, тому що сидіти в куховарні, напівтемній і димній від вогню в чувалі, — замало задоволення. Вставали тільки для приготування їжі, а потім знову на боковеньку.

На другий день вимушеного сидіння через хуртечу Нікіфоров, розпалюючи чувал, знайшов серед дров, запасених у куховарні, якесь дивне, важке пласке полінце з ребристою поверхнею, трохи вигнуте і з гострим кінцем. Він покрутив його в руках і, засумнівавшись у його горючості, показав Горохову.

— Це, мабуть, кіготь птаха ексекю, — сказав якут, оглянувши поліно.

— Кіготь? Та він тільки трішки коротший, ніж моя рука! — здивувався казак. — Цей птах повинен бути більший від нашої куховарні, коли має такі величезні кігті. Де ж цей птах живе?

— Він жив, кажуть старі люди, на Котельному острові. Перші промисловці ще бачили його… Чи це правда, як гадаєте, Матвію Івановичу?

Горюнов оглянув знахідку, розсміявся й передав її Ордину зі словами:

— Це ріг викопного довгошерстого носорога, сучасника мамонта. Я бачив такі роги в Якутському музеї і в Петербурзі, у музеї Академії наук.