Розділ «Боги вампу»

Відсутність туману цього ранку, досить прохолодного після дощу й вітру, дозволила вирушити у зворотну путь раніше, чому онкілони особливо зраділи. Але перед тим довелося ще раз скористатися киплячим озером, щоб зварити м’ясо й підкріпитися на далеку дорогу. Перед тим, як піти, онкілони кинули кілька шматків м’яса в озеро й тричі вклонилися йому.

— Воїни дякують підземним духам за те, що вони тільки полякали, але не заподіяли лиха, — пояснила Аннуїр.

Не зупиняючись коло знайомих уже озер і тріщин, загін до полудня проминув долину Тисячі Димів, і, коли почалася перша рослинність, обличчя онкілонів зовсім змінилися, стали такими ж привітними й веселими, якими були завжди. Видно було, що, супроводжуючи чужоземців за наказом вождя, вони принесли велику жертву й чекали найгіршого. Але їм довелося принести й другу жертву: увійшовши в смугу лісу, ці чужоземці вирішили скористатися нагодою й проникнути ще раз у країну вампу, щоб подивитися на тих дивних тварин «із п’ятою ногою на голові», яким вампу поклонялися. З переказів, ці тварини жили десь поблизу від страшної долини.

Хочеш не хочеш, а загін повернув на південний схід; вислали вперед трьох розвідників із собаками. Знову почалися знайомі місця: галявини з озерами й більш-менш широкі смуги лісу, який ставав знов вищим і густішим. Кілометрів через шість розвідники зупинили загін повідомленням, що на найближчій галявині пасуться «боги». Пробираючись обережно узліссям, підійшли до місця, найближчого до тварин. За сотню кроків від краю видно було чотирьох великих звірів, у яких легко було впізнати представників роду слонів. Під променями післяобіднього сонця вони, наївшись, відпочивали, стоячи нерухомо, опустивши хоботи й зрідка тільки змахуючи короткими хвостами й ворушачи великими вухами. Їхнє тіло було вкрите досить довгою, але обрідною шерстю червонувато-бурого кольору. Два були більшими, два меншими; останні особливо вирізнялися розміром бивнів, котрі були короткими й стирчали прямо, тоді як у дорослих дуже загиналися кінцями вгору й потім усередину.

— Немає сумніву, що це мамонти, — сказав Горюнов.

— Хотілось би подивитись, як бігають ці чудовиська на волі, — сказав Костяков. — Усі ми бачили слонів тільки в тісній загородці зоологічного саду, де бігати ніде.

— Це, звичайно, цікаво! Але як змусити їх бігати?

— Я гадаю, що вони злякаються пострілів.

— Сумнівно, бо вони не знають дії вогнепальної зброї. І, крім того, ми можемо привернути увагу вартових, котрі живуть де-небудь поблизу.

— Ну, вампу злякаються пострілів більше, ніж мамонти, тому що вони вже знайомі з дією вогнепальної зброї.

— Тихіше, про вовка помовка, а вовк у хату! — сказав Горюнов, показуючи на протилежне узлісся.

Звідти вийшли на галявину двоє рослих вампу й один хлопчик із якоюсь ношею за плечима. Наблизившись до мамонтів, вони опустили ношу на землю, потім стали на коліна й кілька разів уклонилися тваринам до землі. Мамонти з їх наближенням прокинулися від дрімоти, підійшли до вампу й почали розмахувати хоботами й видавати звуки, що нагадували голосне хрюкання. Скінчивши поклони, вампу розгорнули свою ношу, котра виявилася шкурами, наповненими якимись корінцями; вони розіклали їх на траві перед мамонтами, ті негайно почали хапати хоботами по два й по три корінці одразу й класти їх у свою пащу. Виявилося, що один із вампу — жінка; вона розгорнула свою ношу перед двома молодими мамонтами, тоді як чоловік і хлопчик частували старих. Тварини скоро покінчили з корінцями й голосним хрюканням вимагали ще, простягаючи свої хоботи до вампу; останні поновили свої поклони й раптом, ухопивши шкури, кинулися бігти щодуху до узлісся. Тут Костякову вдалося побачити те, що він хотів: мамонти важкою риссю побігли слідом за вампу, витягнувши й скрутивши хоботи гачком догори, розчепіривши вуха й задерши хвости. Але це, мабуть, була проста подяка за частування, бо вони могли б наздогнати й розтоптати вампу, якби захотіли; а тим часом вони провели їх тільки до узлісся, а потім чемно повернули назад, видаючи трубні звуки.

Увесь загін із цікавістю стежив за цією сценою годування й поклоніння. Але коли вампу зникли, онкілони почали просити мандрівників застрелити одного з мамонтів, товста шкіра якого високо цінувалася ними як найкращий матеріал для щитів, а бивні — як такий же матеріал для наконечників списів і для ножів. Добувати мамонта їм доводилося дуже рідко: вампу охороняли своїх богів, тому влаштувати полювання на них удавалося тільки під час великих війн із вампу, та й у цьому разі старі тварини були мало вразливі для списів та стріл і встигали втекти. Тепер можна було скористатися нагодою — у руках чужоземців були страшні, смертоносні блискавки.

Ордин підтримав прохання онкілонів — він хотів роздивитися тварину зблизька та зміряти її.

Костяков пригадав прочитані в дитинстві відомості, що хобот дуже ласа страва й теж приєднався до прохачів.

— Але вампу мститимуть нам за вбивство бога, — заперечив Горюнов. — Вартові зберуть усю орду, котра нападе на нас.

— Я гадаю, що вони, зачувши постріли, втечуть якнайдалі. Але заради науки й щоб догодити нашим вірним супутникам, можна навіть ризикнути, — відповів Ордин.

— Цього колоса розривною кулею не звалиш, а поранений він розлютується, і нам доведеться кепсько.

— Випустимо в нього дві чи три кулі — за цим діло не стане! Горюнов із помітним небажанням погодився на це вбивство рідкісної й майже ручної тварини, але сам не став стріляти. Онкілони дуже зраділи й з величезною цікавістю почали спостерігати за дією блискавок білих людей на бога вампу. Ордин і Костяков вистрілили одночасно в найближчого старого мамонта, який стояв боком і знову збирався дрімати. Тварина похитнулася, нахилилася вперед, потім метнулася вбік і, видавши глухий крик, упала на коліна й потім звалилася всією масою на бік. Інші три мамонти, налякані пострілами, відбігли трохи вбік, зупинилися й повернулися назад, чекаючи, що товариш, який чомусь упав, підніметься й приєднається до них; вони кликали його гучними трубними звуками.