Розділ «Дивні тварини»

Ранок, хоч і похмурий, але без дощу й туману, дозволив почати дослідження улоговини. Четверо мандрівників із торбинами за спиною, з рушницями на плечі вирушили на північ. Вони взяли із собою найрозумніших собак, вожаків запряжок; один був зовсім чорний, другий майже білий; першого звали Кріт, другого — Білуха. Нікіфоров із третім вожаком — Пеструшкою — проводжав товаришів, щоб добути собі й собакам їжу на найближчі дні.

У міру віддалення від заметів рослинності ставало більше; мох змінила трава, далі пішли кущі полярної берези, верби й вільхи, що стелилися по землі. Сюди ненадовго вже заглядало південне сонце й рослинність прокидалася до життя. Дедалі вищими ставали кущі, і потім полярні види поступилися місцем представникам більш помірної смуги — з’явилися модрина, біла береза, вільха, а серед трави рясніли перші квіти. Дерева сягали трьох-чотирьох метрів заввишки, утворюючи невеликі гаї, що чергувалися з галявинами. Під час переходу крізь один такий гай собаки, які були на прив’язі, захвилювалися, почали рватись уперед і гарчати. Приготувавши рушниці, мандрівники обережно підійшли до узлісся й побачили на галявині велике стадо тварин, які паслися. Видно було чорні спини з досить великими горбами й пухнасті короткі хвости, що нагадували велику китицю. Коли одна з тварин підняла голову, то виявилося, що вона схожа на бичачу, але коротша та крутіша й увінчана великими, загнутими вперед і вгору рогами. Тварина вже зачула небезпеку й видала глухе мукання, що стривожило все стадо.

Гаятися не можна було. Горюнов вистрілив із вінчестера в найближчого бика, який підскочив і упав на коліна. Інші спантеличено шарахнулися в різні боки, але не втекли. У деяких роги були коротшими й тоншими; видно було й телят різного віку.

Спустивши собак, мисливці побігли до пораненого бика. Стадо, побачивши людей, кинулося тікати, але собакам удалося зупинити теля, яке й застрелив Нікіфоров. Поранений бик із наближенням людей підвівся й кинувся їм назустріч із лютим ревом; нахиливши голову й виставивши величезні роги, він мчав уперед, залишаючи кривавий слід. Але собаки, які підбігли збоку, звернули на себе його увагу; він круто повернувся до них і в ту ж мить одержав іще дві кулі, які його звалили.

Обступивши жертву, мисливці здивовано розглядали її.

— Як хочете, але це не мускусний бик, як можна було б припустити, — заявив Костяков. — У нього й шерсть коротша, і голова та роги інші.

— Так, він схожий на тибетського дикого яка, якого я бачив у зоологічному саду, — сказав Горюнов.

— Але тут, на Півночі, єдиним представником цієї родини є мускусний бик, Оvibos moschatus, — зауважив Ордин, та й той водиться в Північній Америці, а не в Азії.

— Ви маєте рацію, проте він не вівцебик, це безперечно.

— Але як же міг тибетський як опинитися тут так далеко від своєї батьківщини, за десять тисяч кілометрів?

— Це, очевидно, одна із загадок Землі Санникова, яку вона загадує нам, — зауважив Костяков. — Можливо, онкілони привели цих биків із собою й ми порушуємо їхнє право власності?

— Ні, ці бики дикі, — заявив Горохов. — У наших краях ніколи таких не було.

— Для розв’язання загадки нам доведеться зберегти й забрати з собою хоча б його череп із рогами, — сказав Горюнов. — Мені пригадується, що в яка роги загнуті на кінцях більше вгору і взагалі тонші, а хвіст коротший і густіший.

У цей час Нікіфоров притягнув добуте ним теля, що мало тільки два-три тижні від народження.

— От смачна печеня буде! — заявив він. — Багато років я не їв телятини.

— Повертайтеся зараз на базу, Капітоне, — розпорядився Горюнов, — і притягніть нарти, а ми поки що оббілуємо звірів.

Нікіфоров із Пеструшкою пішли назад, орієнтуючись на снігові замети, які добре вирізнялися на чорному урвищі позаду низької смуги лісу.

Інші почали знімати шкури з бика й теляти, причому Горюнов обміряв тварин і записав їхні прикмети. Над галявиною вже кружляли кілька великих птахів, певно, грифів, які розраховували, що люди залишать їм частину своєї здобичі. Але їхні сподівання були марними, тому що Нікіфоров здогадався привести всіх собак, щоб нагодувати їх досхочу на місці й полегшити вагу м’яса, яке йому доведеться везти до бази. На прощання йому було наказано зберегти черепи й шкури всіх тварин, яких він здобуде, зберігаючи їх у льодовій печері.

Четверо мандрівників рушили далі. Чим далі від краю улоговини, тим дерева ставали вищими, трава густішала, з’явилися тополі, осика, черемха, жимолость, шипшина та інші кущі; деякі вже вкрилися свіжим листям або зацвітали. Горохов із подивом розглядав рослинність, бо поблизу Козачого й на всьому березі нічого подібного не було, а південніше він бував тільки взимку. Інших теж дуже здивувало те, що тут, під 80° широти ростуть форми, які в Сибіру не переходять за Полярне коло.