Розділ «Плавання по землі»

Легка, швидкохідна, мало завантажена байдара могла розвинути швидкість до десяти кілометрів за годину, тож години за три можна було дістатися до стійбища Амнундака. Попливли чистою водою краю улоговини, але тримаючись узлісся, а не підніжжя урвища, бо тут легко було настромитися з розгону на підводний камінь і пробити тонке дно. Швидко линула байдара по каламутній воді, по якій плавало багато сухого листя, стебел, гілок, мертвих комах — усе багаторічне сміття, яке вкривало ґрунт і тепер спливло нагору й скаламутило воду. Час від часу Горюнов вимірював багром глибину води — вона була поки що більше метра. Із цього виходило, що й більші чотириногі могли вже загинути, якщо не встигли врятуватися в тих частинах улоговини, де води було менше або де її зовсім не було, припускаючи, що такі частини були. Це питання дуже непокоїло подорожніх.

— Я все сушу собі голову: звідки надійшло так багато води? — сказав Ордин. — Невже тимчасово затриманий підземний притік тепер сказався цією повінню?

— А чи не проникла в улоговину вода з моря? Адже море близько, а сполучення у вигляді жерла священного озера є, — припустив Горюнов.

— Тоді вода має бути солона. Спробуйте-но. Горюнов зачерпнув води, ковтнув і виплюнув.

— Вода гірко-солона, — сказав він, — але не така, як у морі.

— Ще б пак — вона змішалася тут із водою озер і ввібрала багато снігу. Але тепер зрозуміло, що все дно улоговини опустилося, якщо вода з моря могла проникнути сюди.

— Але в такому разі вона не може піднятися високо. Мабуть, досягла вже найвищого рівня.

— Це залежить від того, наскільки дно улоговини опустилося й від співвідношення діаметра жерла до площі улоговини: адже жерло вузьке, улоговина величезна, треба багато часу, щоб вода піднялася тут до рівня моря. А наскільки опустилося дно, ми не знаємо. Важко припустити, що дно осіло суцільною масою, як коржик; найвірогідніше, воно розбилося на смуги, які могли опуститися на різну глибину.

Отже, деякі смуги могли залишитися на місці й на них урятувалися люди й тварини?

— Сподіватимемось, що сталося саме так, — це було б щастям для населення Землі Санникова.

Байдара пливла крізь облямівку кущів, затоплених до верхівок; праворуч вони, підвищуючись, переходили в ліс; ліворуч розстилалася гладка поверхня води до підніжжя урвищ, де місцями над нею острівцями стирчали більші брили. На уступах урвищ подекуди було видно гірських баранів, які або стояли спокійно, дивлячись униз на воду, або метушилися туди й сюди.

Цим тваринам загрожувала голодна смерть, тому що їхній корм — мохові пасовиська й траву — було затоплено, а на уступах майже нічого не росло. На брилах, які стирчали з води, видно було дрібних тварин, що врятувалися, — пищух, котрі населяли кам’яні розсипи, пацюків, мишей; іноді серед них велетнем височів заєць. Тісно притиснувшись одне до одного, ці звірки сиділи, чекаючи на голодну смерть. Поблизу однієї брили подорожні були свідками, як із висоти каменем упав орел, підхопив зайця й поніс його вгору, причому частина дрібних тварин, що прихистилися, з переляку попадали у воду. Інші хижаки теж кружляли в повітрі, видивляючись легку здобич на брилах. Але чи надовго її вистачить, а потім і їм загрожує голодна смерть. На великій брилі помітили вовків і лисиць, що скупчилися; одні лежали, інші стояли, проводжаючи очима людей, які пропливали повз них.

Через дві години з’явилося характерне місце священного озера, яке можна було пізнати тільки за тією виїмкою в урвищі у вигляді півкола, яка оточувала його з обох боків. Наближаючись до цього місця, Горюнов, який сидів тепер на веслах, помітив, що стало важче веслувати. Зупинивши байдару, переконалися, що назустріч іде помітна течія, і вода виявилася більш гірко-солоною й чистою. Коло самого озера течія ще посилилася, і над колишнім жерлом вода піднімалася пласким горбом.

— Бачите, притік ще є, і досить сильний, — сказав Ордин. Він опустив багор у воду й ледве дістав дна, а багор мав три метри в довжину.

— Не видно навіть жертовної плити, — зауважив Горюнов, — а вона височіла метрів на два над рівнем моря.

Пропливши ще деякий час уздовж краю, мандрівники помітили вузьку смужку чистої вода, яка йшла вглиб лісу в потрібному напрямку, і попрямували нею. Скоро канал звузився, і байдара пішла поміж деревами. Дивно було бачити цей затоплений ліс: оголені листяні дерева, зелені ялини і ялиці, що піднімалися просто з води, вкритої листям, гілками й усіляким сміттям; траплялися мертві пташки й дрібні тварини. На гілках дерев подекуди перепурхували пташки з жалібним цвіріньканням; притулившись на розгіллях, сиділи миші, пацюки, тхори, ласки, куниці — хижаки поруч із гризунами, на яких вони зазвичай полювали. Сонце, часто прориваючись крізь хмари, освітлювало цю незвичайну й моторошну картину.

Лісом довелося пливти обережно, щоб не наткнутися на якусь деревину або гострий сук. Але ось попереду стало світліше й з’явилася відкрита вода на місці галявини. Виїхавши на неї, мандрівники почали роздивлятися — чи це та, де було стійбище. Обриси лісу здавалися незнайомими. Раптом їхню увагу привернуло здуття води посередині цього озера неподалік від них. Вода піднялася горбом, із якого вирвався клуб парів.

— Це не та галявина, де ми жили! — вигукнув Горюнов. — На тій озеро не пузирилось.

— І я гадаю, що не та, а сусідня на південь, — сказав Ордин. — Але тепер зрозуміло, що топить не тільки море, а й підземний притік, що поновився… А тут вода має бути прісною, — додав він і, бажаючи напитися, занурив руку. — Майже прісна й досить гаряча, — зауважив він, якось утамувавши спрагу.