Розділ «Кладовище онкілонів»

Воїни, розташувавшись навколо багать, передавали одне одному й жінкам враження від походу й битви та обговорювали окремі епізоди, прославляючи громи й блискавки білих людей, завдяки яким удалося винищити ціле стійбище вампу з такими невеликими втратами — по одному онкілону на десять вампу — і повернути майже все вкрадене. Під час перших війн співвідношення було не таким — один онкілон на двох, у кращому разі на трьох вампу. Тепер вони довго не наважаться нападати.

Мандрівники з Амнундаком, Аннуїр і звільненою жінкою сиділи коло окремого багаття. Горохов розповідав Аннуїр про похід.

Горюнов захотів дізнатися щось про життя вампу в онкілонки, яка навчилася трохи їхньої мови. Вона розповіла, що стійбище складає одну родину, тому що міцних зв’язків між окремими чоловіками й жінками немає: усі жінки належать усім чоловікам, а діти вважаються спільними. Іноді чоловік утікає з жінкою, яка йому сподобалася, у ліс і живе окремо; але інші не миряться з цим, і справа закінчується вбивством утікача й поверненням жінки до печери. Життя чоловіків минає у полюванні й виготовленні зброї — дрючків, списів, скребел; жінки збирають дрова, шкребуть шкури, роблять ремінці, але справ у них також небагато; вони годинами лежать коло вогню або на сонці й дрімають. М’ясо їдять звичайно сирим або ледь підпеченим на вогні й наїдаються після вдалого полювання досхочу; якщо немає м’яса — голодують цілими днями або викопують якісь корінці, збирають равликів, великих жуків, жаб. Сплять покотом навколо багаття, ногами до вогню, на шкурах або просто на землі, підклавши під голову камінь. Після вдалого полювання й ситної їжі танцюють навколо багаття до знемоги або до бійки через якусь дрібницю. Бояться якихось кам’яних, лісових і водяних духів і вночі нізащо нікуди не підуть самотою. Поклоняються ведмедю й якомусь великому звіру з п’ятою ногою на голові й величезними зубами, для якого жінки збирають гриби й корінці.

Після вечері воїни лягли спати, жінки почали оплакувати вбитих; останніх поклали поруч біля багаття зі списом і луком у руках, щитом на колінах. Жінки розплели коси, зняли намисто й браслети та, закривши обличчя руками, співали сумних пісень, у яких прославлялися доблесті загиблих воїнів; під час співу вони хиталися назад і вперед, сидячи в головах небіжчиків. Кріт і Білуха почали було акомпанувати цьому співу своїм виттям, чим дуже здивували онкілонок, котрі подумали, що розумні тварини висловлюють людям своє співчуття. Приборкавши собак, мандрівники заснули під звуки цього тужливого співу.

День почався, як завжди, у густому тумані, крізь який тьмяно світили багаття. Жінки, закінчивши відспівування, готували сніданок; щоб нагодувати численне військо, довелося заколоти цілий десяток оленів. Коли туман почав розсіюватися й визирнуло сонце, прийшов шаман зі своїм учнем. Мертвих поклали на ноші й увесь загін попрямував через ліс на захід у глибокому мовчанні; тільки барабан на галявині проводжав процесію поодинокими протяжними звуками, передаючи стійбищам звістку про похорон загиблих у бою. Жінки з дітьми у поході участі не брали.

За десять кілометрів від стійбища дійшли до західної окраїни улоговини, де серед кам’яного розсипу знаходилося головне кладовище онкілонів; воно являло собою численні могильні горбики, складені з каменів, над кожними височів спис, вістрям догори. Давніші горбики вже осіли над зотлілими трупами, списи покосилися, деякі впали; на найдавніших не було й цього знаку, а камені вкрилися густими лишаями.

Поклавши небіжчиків край узлісся, воїни зайнялися приготуванням могил: відкидаючи камені розсипу вбік, вони викопували довгасту яму, не більше метра завглибшки. Коли могили були готові, до кожної піднесли небіжчика й поклали його ногами на південь, із випрямленими уздовж тіла руками, із луком з одного і сагайдаком із стрілами з другого боку; обличчя закрили шматком шкіри, спис поставили в головах, і потім закрили могили вийнятими з них каменями. Дитячі черепи й кістки, зібрані в печері вампу, склали в одну могилу, нічим не прикрашену.

Під час цих дій шаман, забравшись на велику брилу, яка лежала поблизу кладовища, бив у бубон і глухим голосом співав якісь закляття, очевидно відганяючи злих духів від свіжих могил, щоб вони не порушили спокій мертвих. Воїни, котрі не брали участі в підготуванні могил, стояли великим колом навкруг, спираючись на списи. Коли могили було закрито, усі воїни як один підняли руки до неба, потім затулили ними обличчя й видали протяжний крик, добре знайомий мандрівникам, але тут, вирвавшись із п’ятисот горлянок і потім повторений відлунням від стіни, він справив надзвичайне враження. Його повторили тричі, після чого загін відійшов до узлісся й розташувався на відпочинок.

Мандрівники скористалися нагодою й оглянули край улоговини. Туман розсіявся, ранкове сонце яскраво освітлювало чорні скелі, які стрімко піднімалися уступами на карколомну висоту; угорі видно було гостроконечні вершини, у розщілинах яких біліли сніги; від них по уступах місцями скочувалися тонкими струмками водоспади. Іноді згори від снігового поля відривалася брила снігу, що, підтанувши, зісковзувала з урвища, розбиваючись на грудки, м’яко падала біля підніжжя стіни. У синяві неба завмерла пара орлів, видивляючись на уступах необережне ягня або на розсипах теля, що відстало від оленів. У повітрі панувала повна тиша, і ці численні горбики серед розсипу, вкритого зеленими, жовтими й червоними лишаями, на межі між величезною чорною стіною з білими зубцями й зеленою смугою лісу під безхмарним небом викликали урочистий настрій. Мертві пішли із зелені лісів і лугів, де вони жили, кохали, воювали, у цей притулок на краю землі, під покров чорних скель, на яких фантазія мимовільно малювала величезними літерами: «Тут царство вічного спокою».

У нижній частині урвища проти кладовища мандрівники помітили велику печеру, вхід до якої був захищений валом із каменів. Амнундак розповів, що в печері раніше жила велика орда вампу і тут відбулася одна з великих битв, у якій загинуло багато онкілонів. Орду винищили до останньої людини, а розсип край печери забрали під кладовище, бо онкілони, які лишилися живими, могли забрати тільки своїх поранених. Тому всіх воїнів, які полягли в бою з вампу, ховають на цьому кладовищі.

— Бачите, білі люди, — закінчив Амнундак, показуючи на численні могильні горбики, — скільки хоробрих воїнів нашого племені знайшли смерть від руки вампу! Ви зрозумієте тепер, чому ми їх так ненавидимо. Ми не можемо жити спокійно, поки хоч один із них залишається живим на нашій землі.

У печері повсюди валялися напівзотлілі людські кістки й черепи; ведмеді, вовки, орли колись улаштували тут багате бенкетування, коли онкілони, здобувши перемогу, пішли, залишивши трупи вампу в печері. Судячи зі стану кісток, це сталося вже кілька віків тому; багато кісток від дотику розсипалося на порох. Але кременеві наконечники списів, скребла, ножі, які валялися всюди, добре збереглися, і мандрівники зібрали цілу колекцію цих виробів первісної людини. Таким чином, ця печера являла собою друге кладовище, але сумне, у вогкій півтемряві, під навислим склепінням, закопченим багатолітніми вогнями.

Розглядаючи печеру, мандрівники не могли не подумати, яким похмурим було життя цих напівзвірів-напівлюдей, які боролися за своє існування найпримітивнішими знаряддями, то потерпали від голоду, то об’їдалися багатою здобиччю подібно до хижаків; вони ховалися від холоду в похмурих притулках, змагаючись за них із лютим ведмедем або печерною гієною; протягом довгої полярної ночі вони тремтіли під жорсткими, грубо вичиненими шкурами й коротали час тільки їжею, сном і оббиванням кременя для своїх знарядь. Упадало в око, наскільки вище, щасливіше й веселіше жили онкілони, теж люди кам’яного віку, але вони мали одяг, начиння, родові обряди й свята, жили серед зелені лісів і лугів, в оселях світліших і тепліших; вони вміли урізноманітнювати свою їжу, обробляти кістку й шкіру; вони вже мали череди свійських оленів. Порівняння форм тіл онкілонів і вампу, особливо черепа, унаочнювало, що людство далеко пішло у своєму розвитку за десятки тисяч років, які відділяли палеоліт від неоліту.

У цій самотній Землі Санникова, відрізаній льодами від решти світу, уціліли завдяки цьому як тварини, вимерлі або знищені повсюдно, так і первісна людина, що зупинилася у своєму розвитку на низькому щаблі внаслідок відірваності від решти землі, де все постійно змінювалося й удосконалювалося. Умови життя вампу залишилися такими ж, як і за тих віддалених часів, коли ця земля відділилася від материка й була оточена поясом льодів; клімат лишився таким самим, їжі було вдосталь; і до приходу онкілонів не було спонукальних причин для вдосконалення життя.

Від Амнундака мандрівники дізналися, що вампу вже запозичили дещо в онкілонів; раніше вони не знали навіть вогню й зимували навколо гарячих джерел, де влаштовували собі навіси зі складених один на оден каменів. Навчившись добувати вогонь, вони почали зимувати в печерах, які краще захищали від холоднечі й снігу. Вони почали підсмажувати м’ясо, хоч продовжували їсти його й сирим; почали вирізати з дерева грубі чашки й зшивати зі шкур ковдри та плащі для холодної пори року; робили також із кістки наконечники для списів, хоча віддавали перевагу все-таки кременевим, міцнішим.

На запитання Ордина, звідки вампу беруть кремінь для своєї зброї, Амнундак не міг дати відповіді: онкілонам це місце було невідоме; вони використовували або кістку, або уламки більших мигдалин халцедону, агату, сердоліку, які траплялися в базальті країв улоговини. Виготовлення наконечників із цього матеріалу вимагало дуже багато часу й було можливим тільки під час дозвілля довгої полярної ночі при світлі багаття в землянці. Кременя в базальті не було, і довелося припустити, що десь у володіннях вампу в урвищах окраїни знаходяться й інші породи, наприклад вапно або крейда, що нерідко вміщують кремінь. Це змушувало здійснити нову екскурсію, уже вглиб землі вампу.

Закінчивши огляд печери, мандрівники й Амнундак повернулися до загону. Воїнів було розпущено по домівках, і частина розійшлася стежками; але частина, яка мешкала південніше, разом із Амнундаком, пішла дорогою вздовж краю улоговини. Мандрівники й скористалися нагодою, щоб познайомитися з новими місцями. При загальній одноманітності дорога була в різних частинах з певними особливостями: то круча спускалася з карколомної висоти майже стрімкою стіною, біля підніжжя якої лежали купи снігу, що танув і час від часу поновлювався невеликими лавинами, котрі падали зверху; то урвище розпадалося на уступи різної висоти, даючи притулок гірським баранам, бурі постаті яких можна було спостерігати час від часу; то вузька розколина, похмурий коридор поміж навислими стінами, гострими виступами й скелями, порізаними водою й вітром, які нагадували фантастичні постаті людей і тварин, здіймалися знизу вгору. Але така розколина була досяжною тільки для гірських баранів, а не людей, і піднятися нею нагору було неможливо. Подекуди, виступаючи вперед, нависали величезні кам’яні товщі, схожі на випнуте пузо якогось чудовиська, по якому окремими струмками стікала вода. В одному місці, на висоті сотні метрів, із отвору в прямовисній стіні виривався сріблястою дугою водоспад, який живився снігами вершин, і, розсипаючись у водяний пил, падав на камені розсипу. Повсюди видно було той-таки базальт — то майже щільний, то пузиристий у вигляді лави, то шлаковий, то багатий на красиві мигдалини різних кольорів, які так цінувалися онкілонами у виготовленні жіночих прикрас і знарядь праці.

В одному місці на висоті двохсот метрів Горохов помітив гірського барана, який стояв на вузькому уступі, різко виділяючись на чорному тлі стіни; тварина почувалася в цілковитій безпеці від двоногих, що повзли глибоко внизу.

— Хто з наших воїнів може пронизати стрілою цього барана? — запитав Горохов.