Розділ «Тривожні ознаки»

Підійшовши до берега священного озера, мандрівники зупинилися здивовані — озеро зникло. Замість нього видно було велику западину на зразок дуже пласкої й неправильної вирви, усипану великими й дрібними уламками чорної лави, вкритими якимось слизом; під уламками подекуди дзюркотіла вода прито-ків озера, які, мабуть, дуже скоротилися. Обережно перебираючись по слизьких плитах, дослідники дісталися жерла, що знаходилося неподалік від підніжжя урвища; воно було два-три метри в діаметрі й круто йшло навскіс під урвище; вода з-під брил швидко стікала в нього невеликим струмком.

— Ну що ви скажете з цього приводу? — запитав Костяков, коли всі троє зупинилися на краю чорного жерла, що зяяло і йшло в таємничу глибину.

— Я гадаю, — сказав Ордин, — що землетрус знищив ту перешкоду в підземному каналі, наприклад, якийсь колінчастий вигин, який дозволяв воді озера стікати тільки періодично, із накопиченням.

— А чи не є зменшення притоку в озеро головною причиною його зникнення? — запитав Горюнов. — Пригадайте, що сюди має стікати вода всієї улоговини, і минулого разу ми бачили цілу річку, яка виходила з лісу й ховалася під розсипом. А тепер у жерло вливається невеликий струмок.

— Мабуть, тріщини, які утворилися в ґрунті улоговини, перехоплюють воду струмків, що раніше потрапляла сюди, — відповів Ордин.

— Якщо ці тріщини не бездонні, вони наповняться водою, і потім можуть поновитися струмки, а отже, й озеро? — запитав Горюнов.

— Можливо, так.

— Це було б бажано, і чим швидше, тим краще, бо якщо онкілони дізнаються, що їхнє священне озеро зникло, вони будуть перелякані ще більше й припишуть це зникнення білим чаклунам.

— Ми їм, звичайно, не розповімо!

— Але дивіться, не обмовтеся жінкам, де ми були.

— Авжеж! Навіть Горохову нічого не скажемо. Ходили на полювання, добули барана, бачили тріщину — та й годі.

Від озера вирушили назад і йшли деякий час уздовж окраїни узліссям. В одному місці велика купа білих брил і уламків, яка лежала біля підніжжя урвища, привернула до себе увагу. Коли підійшли до неї, виявилося, що все це — лід, що звалився від поштовхів із вершини урвища; це свідчило, що нагорі подекуди є хоч невеликі льодовики. Але більш цікавим і важливим було відкриття тріщини біля самого підніжжя стіни; вона тяглася в обидва боки, скільки ставало ока, то звужуючись, то розширюючись, і в ній на глибині п’яти-шести метрів стояла вода.

На подальшому шляху вздовж краю підходили до урвища ще разів зо три й усюди знаходили тріщину біля його підніжжя; певно, протягом кілометрів десяти, якщо не більше, дно улоговини відділилося від її західної окраїнної стіни.

Додому повернулися тільки після полудня, і на стійбищі вже помітили їхню відсутність. Але вигляд гірського барана заспокоїв підозрілість онкілонів, і Амнундак пошкодував, що відірвав кількох воїнів від роботи, пославши їх на пошуки чужоземців. Руїни землянки було вже розібрано, місце розчищено, й онкілони почали ставити остов із тих самих колод. Поснідавши, мандрівники з’явилися зі своїми сокирами із пропозицією зміцніти остов так, щоб землянка не завалювалася при кожному землетрусі на голови своїх мешканців. Але, на їхній подив, онкілони рішуче відмовилися від допомоги чужоземців.

— Наші предки навчили нас будувати оселі, — сказав Амнундак, — і ми жили в них спокійно цілими поколіннями. Ми не будуватимемо їх інакше. От краще зробіть, білі люди, щоб земля більше не тряслася, тоді й оселі наші не розвалюватимуться!

Жодні вмовляння не допомогли, і приклад землянки мандрівників не подіяв.

— Якби у вашій оселі жили не білі чаклуни, а онкілони, вона теж розвалилася б! — пролунав голос із юрби будівельників, які стовпилися навколо чужоземців під час переговорів.

І всі інші ствердно хитнули головами й закричали:

— Так, так! Правильно!

Довелося повернутися до своєї землянки, але обговорити стан справ тут не було можливості — жінки вже достатньо розуміли російською, і за їхньої присутності не можна було говорити вільно, бо все сказане мало стати відомим онкілонам.