Розділ «Долина тисячі димів»

За ранковою трапезою серед густого туману обговорювали питання, як повести із собою вовчиць: один пропонував нести їх по черзі на плечах, інші — на ношах, зроблених зі шкури вбитого бика. Найпростіше було змусити їх бігти власними ногами, але не було ані ланцюга, ані дроту, щоб зробити повід, який був би недосяжний для їхніх гострих зубів.

Нарешті здогадалися: зробили широкі шкіряні нашийники й намордники; нашийники прив’язали до кінців шомпола від берданки Горохова. Таким чином вовчиці йшли поряд, як бики в ярмі; один онкілон вів їх за ремінець, інший підганяв ззаду. Спочатку звірі опиралися всіма чотирма ногами, лягали; але після того, як на них пустили собак, котрі почали кусати їх ззаду, вони змирилися й пошкандибали, підібгавши хвости, за людьми.

Як тільки туман порідшав, пішли на північ. Рослинність ставала все більш чахлою, траплялися цілі смуги засохлого низькорослого, але старого лісу; на галявинах ділянки рідкої трави чергувалися із зовсім голими, ґрунт яких був із базальту, що вивітрився. За кілька кілометрів трапилася розколина в ґрунті, із якої піднімався легкий димок.

Ордин, нахилившись, приклав руку до тріщини, але швидко відсмикнув її — таким гарячим було повітря, що виходило з глибини. Чим далі, тим більше зустрічалося таких розколин і повітря ставало гарячішим; мандрівникам здавалося, що вони потрапили до добре натопленої лазні, тим більш що пара застилала всю місцевість подібно до легкого туману. Онкілони давно вже скинули свої куртки й ішли голі до пояса; не витримали й мандрівники й наслідували їх приклад. Нарешті й Аннуїр спустила з себе кофту-панталони й лишилася в одному пояску, заявивши з деяким збентеженням, що жарко, як в оселі, коли горить добрячий вогонь.

Ділянка густішого туману привернула до себе увагу: виявилося, що серед неї з кількох отворів вириваються клуби пари з легким посвистом або важким диханням.

— Оце вже й справжні фумароли[9]! — вигукнув Ордин.

Чим далі, тим більше ставало цих отворів, розсіяних серед голої горбкуватої поверхні чорної лави. Здавалося, що вся земля жевріє в глибині й димить; тепло ґрунту відчувалося вже крізь взуття.

Коли пройшли кілометр, другий такою місцевістю й зупинилися перепочити та роздивитися, то не можна було не здивуватися картині, яка постала їхнім очам. З усіх боків то тут, то там із ґрунту виривалися клуби пари, які піднімалися в спокійному повітрі кучерявими колонами вгору, де під скісним промінням сонця вигравали уривки райдуг. Можна було подумати, що димлять незліченні труби невидимого міста ясного і тихого морозного дня. У проміжках між білими колонами на заході, півночі й сході чорніли високі кручі країв улоговини, які були віддалені одна від одної на п’ять-шість кілометрів. Подекуди з’являлися обриси гострих вершин із смугами або плямами снігу, які яскраво біліли під променями сонця. Ці білі сніги й білі стовпи з одного боку, чорні урвища й чорний ґрунт — з іншого складали рідкісне поєднання двох протилежних кольорів.

Тиша порушувалася нерідко то різким посвистом, то гудінням якогось отвору.

— Чорна пустеля, що димиться! — вигукнув Горюнов.

— Ось вона, долина Тисячі Димів! — сказав Ордин.

— Оселя злих духів! — заявив старший з-поміж онкілонів. — Це димляться їхні багаття в підземних печерах.

Із різними почуттями дивилися на цю картину люди загону: білі — із цікавістю, смагляві — із забобонною тривогою. Ширший стовп пари попереду привернув увагу. Коли наблизилися до нього, виявилося, що він піднімається з озерця діаметром усього метрів шість, у якому вода булькала, наче у великому казані.

Горюнов дістав із торбинки шматок сирого м’яса, прив’язав його до кінця ремінця й опустив у воду. М’ясо, яке підкидали струмені киплячої води, крутилося, пірнало й за кілька хвилин зварилося.

— Чудове місце для ночівлі! — зауважив Ордин. — Немає дров, але є готовий казан, у якому можна зварити вечерю та взяти окропу для чаю.

На подальшому шляху на північ зустріли ще кілька киплячих озер різного, але невеликого розміру. Найменші — в один-два метри в діаметрі — кипіли спокійно, виділяючи багато дрібних бульбашок; великі кипіли бурхливо, і вся поверхня їхня хвилювалася, здимаючись де-не-де джерелами. Звернули увагу, що стрімкі стінки над поверхнею води й ґрунт навколо озер подекуди були вкриті білим нальотом, неначе снігом. Останній коло киплячої води здавався безглуздям. Нашкребли на пробу цього нальоту, і виявилося, що це якась сіль, дуже їдка й неприємна на смак.

— Але якщо виділяється сіль, вода теж має бути солоною й непридатною для чаю, — зауважив Горюнов.

Скуштували воду — вона виявилася не зовсім прісною, але все-таки придатною для пиття.

Пробираючись між киплячими озерцями й розщілинами, що димилися, вже недалеко від краю улоговини натрапили на велику пласку западину, діаметром сотні зо дві кроків і глибиною метрів п’ятнадцять-двадцять.