Рано-вранці мандрівників розбудив сильний шум, який здійняли онкілони. Аннуїр стривожилася, підійшла до входу, висунула голову назовні, прислухалася й потім закричала жалібним голосом:
— Вампу напали вночі на оселю мого роду! Вождь оголосив похід на них!
— Ну, товариші, нічого не вдієш! Треба вдягатися: без нас похід, звичайно, не обійдеться, — заявив Горюнов, хапаючись за одяг.
— Із заручин одразу на війну!.. — сміявся Костяков. — Папу, неси мені мій щит і шолом, дістань мою кольчугу й не забудь мій спис та меч булатний мій! Я їду на війну, як лицар молодий.
Папу, звичайно, нічого не зрозуміла з цієї тиради й дивилася, напівсонна, на свого судженого, нічого не розуміючи. Але побачивши, що він сміється, засміялася й собі та спитала, перекручуючи російські слова:
— Огне жигать, кушай варить?
— Цілком правильно! — засміявся Ордин, висовуючись з-під ковдри. — Вона добре розуміє, що перед походом треба добре поїсти… Аннуен, Аннуїр! Вогонь, м’ясо, молоко!
Аннуїр сиділа біля порога й плакала, закривши лице руками. Зачувши голос Ордина, вона стрепенулася та, зрозумівши, в чому річ, почала розгрібати золу згаслого за ніч вогнища, добуваючи гарячі вуглини; інші жінки також повилазили з постель, надягли перш за все свої пояски сором’язливості й почали допомагати їй розводити вогонь.
Вогонь уже палав і м’ясо на паличках смажилося; мандрівники закінчували свій туалет, коли в землянку ввійшов Амнундак, привітався і, присівши до вогню, сказав:
— Білі люди, перше лихо вже спіткало наш народ! Цієї ночі вампу напали на нашу найвіддаленішу оселю, перебили старих і пастухів, забрали дітей, погнали оленів.
Аннуїр, почувши ці слова, почала вити. Вона була з цього стійбища, й вампу вбили її батьків, забрали братів і сестер.
— Хто ж приніс цю новину так швидко? — запитав Горохов.
— Військовий барабан. Один із пастухів залишився живий і подав нам звістку. Я оголосив похід на вампу. Усі воїни тут, і ми жорстоко покараємо вампу. Воїни дуже хочуть, щоб ті, хто володіє громами й блискавками, пішли з нами покарати наших ворогів.
— Ну звичайно, ми підемо з вами! — поспішив погодитися Горюнов. — От тільки поснідаємо нашвидкуруч.
Амнундак підвівся, дуже зраділий і виходячи, сказав:
— Я зараз скажу воїнам, що білі люди погодились, — вони будуть раді!
За кілька хвилин цю звістку було передано онкілонам, і галявина наповнилася голосними криками радості. Жінки теж, мабуть, були задоволені. Аннуїр припинила плакати і, витираючи очі руками, сказала Ордину:
— Я піду з тобою в похід.
Поки смажилося м’ясо, мандрівники почистили рушниці, наповнили патронташі, зібрали дорожні речі в торбини — похід міг тривати кілька днів. Жінки з величезною увагою стежили за всіма цими діями, і через це кілька паличок із м’ясом пригоріли, за що Раку негайно одержала догану від Горохова.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Земля Санникова» автора Обручев В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Битва з вампу“ на сторінці 1. Приємного читання.