Розділ «Перші ознаки людини»

За галявиною знову починався ліс, у якому знову йшли звіриною стежкою, пустивши собак поперед себе. Серед лісу раптом пролунало їхнє відчайдушне гавкання. Наблизившись із рушницями напоготові, мандрівники побачили, що собаки зупинили цілий табун коней, які, очевидно, бігли до озера на водопій. Собаки, підібгавши хвости, гавкали й скавчали, а коні дивилися із подивом на цих хоробрих карликів, які насмілилися перепинити їм шлях.

Вони били копитом землю, хропіли, але не наважувалися рушити вперед.

— Ну що нам робити? — вагався Костяков. — Вони заступили нам шлях.

— Доведеться стріляти, — запропонував Горохов.

— Але тільки не кулею! — заявив Горюнов. — М’яса в нас достатньо. Стоять вони незручно, і поранений вожак кинеться на нас, а за ним увесь табун. Стріляйте качиним дробом — він поцілить у найближчих і злякає їх.

Грім пострілу, який прокотився вузьким зеленим коридором стежки, і дрібний шріт, що осипав передніх коней, зчинили надзвичайний переполох.

Дике іржання стрясало повітря, коні ставали дибки, повертаючи у тісноті, перекидаючи одне одного й ламаючи кущі та молоді дерева обабіч стежки. Суцільною масою табун нарешті розвернувся і помчав назад.

— Тепер можна йти спокійно — нікого не зустрінемо в лісі, — сказав Ордин.

Дикі перегони табуна справді розполохали не лише тварин, а й птахів, які на деякий час замовкли. Без перешкод дійшли до наступної галявини, на якій увагу негайно привернув до себе сніжно-білий пагорб, що височів у центрі й різко виокремлювався на зеленому тлі лугу й лісу.

— От так штука! Який великий замет! — вигукнув Горохов.

— Скоріше лід, що не встиг розтанути, — поправив Горюнов.

— Невже тарини бувають такі високі? — запитав Костяков.

— Ні, не бувають. Це мабуть, лід, що намерз навколо гирла дуже потужного джерела.

— Невже таке буває?

Минувши луг, мандрівники переконалися, що пагорб височіє серед невеликого озера, тож припущення, що це намерзла крига або замет, відпадало. Зблизька пагорб мав вигляд уступів, що піднімалися один над одним, і в бінокль можна було роздивитися, що по них струмками стікає вода.

Усі, вкрай здивовані, розглядали це дивне узвишшя, коли раптом із його вершини зі свистом і шипінням вирвався фонтан, який супроводжувався клубами пари; він піднявся метрів на десять і розсипався дощем по уступах. Цікаве явище тривало не більше однієї хвилини, після завершення якого пагорб набув попереднього вигляду і тільки трохи курився.

— Тепер усе зрозуміло! — Це гейзер — гаряче періодичне джерело, які часто виникають у вулканічних зонах Землі, — сказав Ордин.

— Ви маєте рацію, а пагорб — відкладення кременистого туфу, що осаджується з води, поки вона стікає уступами.

Заміряли температуру в озері — вона виявилася 35 градусів за Цельсієм, й зануреній руці здавалася гарячою.