Розділ «Свято вибору жінок»

Наступного дня мало відбутися весняне свято, яким онкілони відзначали повне настання весни, приліт перелітних птахів, отелення північних оленів. Із раннього ранку на галявину почали прибувати загони онкілонів із усіх стійбищ, на яких залишалися тільки діди, баби, діти та чергові оленячі пастухи. Прибулі розташовувалися родами вздовж узлісся, розпалювали багаття, жінки готували їжу, чоловіки оглядали зброю, готуючись до змагань, переходили від багаття до багаття, обмінюючись новинами.

До землянки Амнундака по черзі групами приходили воїни подивитися на чужоземців, які володіли громами й блискавками та погодилися відстрочити своєю присутністю лиха, провіщені онкілонам. Розмова тепер ішла вільніше, ніж у перші дні, бо Горохов згадав свої пізнання з мови чукчів і попрактикувався, а інші теж уже щось розуміли й говорили. Із землянки було виведено її звичайне населення, тож одразу з’являвся цілий рід на чолі зі своїм вождем, розташовувався по трьох сторонах центрального квадрата; чоловіки сідали попереду, жінки стояли позаду. Вождь підносив Амнундаку, шаманові й чужоземцям, які посідали почесні місця навпроти входу, якийсь подарунок — шкурку лисиці або куниці, зуби кабана або ведмедя, мигдалини агату, сердоліку чи халцедону, кам’яну сокирку — і отримував натомість орлине перо, яке тут же втикав у свою зачіску. За кількістю пер можна було судити про вік кожного з вождів. Деякі з них були вже сиві, але, певно, ще повні сил, і в їхній зачісці можна було нарахувати двадцять-двадцять п’ять пер, які утворювали ціле віяло. Мандрівники дізналися з розпитувань, що звання голови роду не було спадковим: рід обирав голову з числа своїх членів за хоробрість та талан у полюванні й війні на все життя або до настання старості. Немічний вождь сам відмовлявся від посади й призначав вибори, залишаючись почесною особою у своїй землянці без обов’язків. У разі смерті вождя рід негайно обирав нового. Так само звання вождя всіх онкілонів не було спадковим: голови родів обирали його зі свого середовища. А втім, це звання було скоріше почесним; вождь управляв своїм родом, як і інші голови, і тільки розбирав сварки між родами й призначав загальні для всіх родів полювання або війни з дикунами; суперечки були дуже нечастими й коїлися через оленячі пасовиська або викрадення дівчат.

Кожний рід, який жив разом у землянці, складав невелику комуну, в якій головне майно — оселя, олені й начиння — було спільне. Жінки разом готували їжу, вичиняли шкури, шили одяг, збирали гриби, ягоди й коріння; чоловіки пасли й охороняли стадо, виготовляли зброю, доставляли паливо, ходили на полювання, рибну ловлю або війну з дикунами.

Після того, як усі дев’ятнадцять родів побували в землянці вождя та познайомилися з чужоземцями, вони з Амнундаком вийшли на галявину, і шаман своїм бубном подав сигнал до початку свята. Жінки, дівчата, підлітки й нечисленні старі найближчих стійбищ розташувалися вздовж узлісся по обидва боки землянки. Чоловіки вишикувались загонами по родах осторонь. Амнундак із гостями й шаман сиділи біля входу до землянки. За другим сигналом загони пройшли один за одним повз вождя, виконуючи військовий танець, зі списами, щитами й луками в руках, сагайдаком стріл на спині. Танець складався зі стрибків, підкидування угору списів і натягуваня тятеви лука; рухи були узгоджені в усіх загонах, і ряди воїнів були досить стрункі. Великий барабан у вигляді обрубка стовбура товстої тополі завдовжки два метри, усередині видовбаного й з обох боків оббитого шкірою носорога, по якій били довбешками, був військовою музикою; він лежав на козлах і зверху мав кілька отворів. Мандрівники дізналися, що такі барабани мав кожний рід і з їх допомогою важливі й термінові звістки передавалися швидко всьому племені, неначе телеграфом. Глухий гул барабанів чути було за кілька кілометрів.

Під час цього танцю мандрівники могли полічити, що військова сила онкілонів сягала від чотирьохсот до чотирьохсот п’ятдесяти осіб, тому що в кожному роду було від двадцяти до тридцяти воїнів. Приєднуючи пастухів, старих, жінок і дітей, можна було визначити чисельність племені від тисячі двохсот до півтори тисячі людей, тобто набагато більше, ніж вони гадали спочатку на підставі слів Амнундака, що в кожному роду двадцять-тридцять людей; виявилося, що він мав на увазі тільки воїнів, а решту навіть приблизно не знав.

Після танцю почалися змагання з метання списів і стрільби з лука; для першого натягли довгий шкіряний аркан на двох високих кілках. Один рід за одним підходив, шикувався в ряд на відстані сорока кроків від аркана, і потім усі воїни відразу метали по одному спису, намагаючись кинути його так, щоб він перелетів за аркан. Журі, яке складалося з голів трьох родів, лічило всі перельоти й недольоти. Рід, який мав найбільшу кількість перельотів, вважався переможцем. Для змагання в стрільбі принесли й розвісили на списах шкуру дикого коня; темна смуга вздовж хребта була мішенню для стріл. Кожний рід шикувався в ряд кроків за п’ятдесят від мішені, і потім воїни один за одним випускали по одній стрілі. Лічили тільки ті стріли, які влучили в темну смугу, і рід, що мав найбільшу кількість влучних пострілів, вважався переможцем, якого вітав барабан частими ударами, а глядачі — криками.

Далі була боротьба. По черзі два роди ставали один проти одного й виділяли однакову кількість бійців, звичайно, найсильніших; вони сходилися попарно й протягом часу, який визначався п’ятьма-десятьма рівномірними ударами барабана, мали покласти одне одного на землю. Знов-таки рід, який поклав найбільше суперників, оголошувався переможцем.

Після закінчення боротьби журі повідомило Амнундака про імена родів, які стали переможцями по кожному із змагань, і разом із ним і головами всіх родів установили перелік родів у порядку досягнутих ними успіхів. Після цього роди вишикувалися по колу, усередину якого ввійшов Амнундак і оголосив цей перелік; роди, що зайняли перші десять місць, привітали оголошення їхніх імен голосними вигуками, тоді як решта мовчала, присоромлена. Переможені могли здобути реванш тільки через рік, і ці змагання змушували воїнів увесь час займатися вправами й підтримували в собі войовничий дух.

Після танцю онкілони розташувалися обідати в тіні дерев; жінки вже приготували смажене м’ясо, юшку, коржики. Голови родів зібралися в землянці Амнундака як його гості й під час обіду все ще обговорювали результати змагань, а переможені пояснювали причину своїх невдач. Чужоземців попросили показати онкілонам після обіду громи й блискавки.

За дві години барабан знову загудів, закликаючи тепер молодих неодружених воїнів на змагання за першість у виборі дружини. Таких воїнів у кожному роду було два чи три, і вони змагалися вже не по родах, а всі одразу. Спочатку повторилося метання списів, причому кожний по черзі метав по три списи; потім змагалися в стрільбі з лука, знову по три стріли кожний. Журі ретельно стежило за порядком і відмічало влучення, після чого встановило перелік суперників за успіхами; якщо два, три чи більше посідали те ж саме місце, то питання вирішувалося єдиноборством між ними. Врешті список було складено, і воїни вишикувалися в ряд у цьому порядку — їх виявилося сорок сім. Потім за новим сигналом барабана з рядів глядачів піднялися дівчата, які досягли зрілості й бажали мати чоловіка. Вони з’явилися на свято, як і жінки, не в тому мінімальному костюмі, який носили всередині житла, а в легких шкіряних панталонах, куртці й торбасах, красиво розшитих тонкими червоними й чорними ремінцями. Свої коси вони прикрасили встромленими в них квітами й на голови надягли вінки. Але тепер, виходячи на оглядини, вони скидали з себе одяг, залишаючись тільки з поясом сором’язливості, щоб показати юним воїнам красу свого татуювання та, без сумніву, також красу свого тіла. Вони виструнчилися в ряд проти оселі вождя, коло якого сиділи й голови родів. Тоді Амнундак підвівся і, звертаючись до них, сказав:

— Дівчата! Ви чули, що до нас з’явилися білі люди, посланці богів, які володіють громами й блискавками. Вони погодилися жити в нас, щоб оберігати онкілонів від лих, провіщених нашим предкам. Ми маємо дати їм житло, одяг, їжу й жінок. Жінок вони оберуть самі серед вас. І кожна, кого обере біла людина, має бути задоволена цим. Я сказав.

Дівчат ці слова не вразили, бо звістка про те, що станеться, вже поширилася і, з’явившись на свято, усі з цікавістю розглядали чужоземців, дружинами яких чотирьом із них доведеться стати. Деякі з них, зрештою, мали вже коханих серед молодих воїнів і були засмучені, але сподівалися, що вибір упаде не на них. Тому у відповідь на промову Амнундака з ряду дівчат пролунала одностайна відповідь:

— Нехай вибирають, ми всі згодні!

— Несподіване ускладнення нашого перебування на цьому острові! — вигукнув Ордин. — Прикріпити себе до онкілонів вибором жінок. Що ж нам тепер робити?

— Я вважаю, — зауважив Горюнов, — що ми маємо поступитися, щоб не ображати онкілонів і зберегти з ними иайдружніші стосунки.

— І справді обрати собі дружин? — запитав Костяков.

— Ми зробимо так, — запропонував Горюнов. — Ми скажемо, що в нашій країні чоловік, який бажає одружитися, і жінка, що погодиться вийти за нього заміж, повинні ближче познайомитися одне з одним, щоб не було помилки; тому вони певний строк, наприклад, півроку або рік, живуть в одному домі, близько пізнають одне одного і, якщо після кінця цього строку сумісне життя їм сподобається, можуть одружитися.

— Чудово! Це добрий вихід! — заявив Ордин. — Запропонуймо це вождеві й скажімо, що ми оберемо собі подруг згідно зі звичаями власної країни.

Горохов розповів Амнундаку, що вирішили мандрівники, і той висловив свою згоду словами: