Розділ «Полювання на носорогів»

Наступного ранку, завдяки численним прибульцям, за чверть години остов нової землянки було закінчено.

Залишивши жінкам крити його дерном і влаштовувати всередині, всі воїни, які зібралися, на чолі з Амнундаком і чужоземцями подалися на полювання за кілька кілометрів на схід, де напередодні бачили родину носорогів. Присутні, кількістю понад сто людей, швидко й без шуму пробираючись узліссями, оточили невелику галявину, на якій паслися тварини. Вождь і мандрівники стали коло стежки, якою їх мали погнати.

Коли всі зайняли свої місця, онкілони за сигналом Амнундака здійняли стукіт дрючками по деревах, акомпануючи голосними криками своєї воєнної пісні. Носороги, захоплені зненацька, заметалися галявиною, але звідусіль чулися страшні звуки, які видавав невидимий ворог. Нарешті вони опинилися недалеко від посту мисливців. Пролунали чотири постріли. Самець упав на коліна, підскочив, пробіг до узлісся й звалився. Самиця з малям помчала у протилежний бік і зіткнулася з ланцюгом онкілонів, які вийшли після пострілів із лісу. Але тепер вона бачила ворогів і, не звертаючи уваги на крики й списи та стріли, які полетіли в неї, прорвала ланцюг, підкинула ударом голови онкілона, що їй навернувся, в повітря, і зникла в лісі. Маля, певно, нещодавно народжене, відстало від неї, і його зупинили собаки, вчепившись у складки шкіри на його боках. Але їм, мабуть, були б непереливки, якби онкілони, що підбігли, не добили маля списами.

Усе полювання скінчилося за чверть години, але коштувало зламаної ноги в підкинутої людини, що, зрештою, аніскільки не зменшило торжества мисливців. Пораненого одразу ж віднесли на шкурі, швидко здертої з маляти, і на двох жердинах до шамана, котрий також займався й лікуванням. Ті, хто залишився, зайнялися тушею старого носорога, від якої за півгодини зостався тільки скелет і вміст шлунку та кишок; решту було зрізано й віднесено на стійбище.

Повернувшись до обіду, мандрівники застали свою нову оселю майже готовою; бракувало тільки шкур для постель і господинь. Перші виділив Амнундак із своїх запасів; других треба було обрати в день весняного свята, до якого ще лишалося три доби. Мандрівники вирішили скористатися цим часом, щоб сходити на свою базу біля заметів — відвідати Нікіфорова й принести деякі речі.

Але потрібні були досить довгі переговори, щоб переконати Амнундака відпустити їх без величезного конвою й обмежитися двома воїнами.

Наступного ранку мандрівники вирушили, обравши шлях уздовж західного краю улоговини, щоб познайомитися з нею ближче. Ішли вздовж узлісся полярної берези, якою пролягали численні оленячі стежки. Тут паслося стадо роду Амнундака під наглядом пастухів на мохових пасовиськах, які тяглися смугою поміж розсипами каменю й заростями.

Північні олені були єдиною свійською худобою онкілонів, яка давала їм молоко, м’ясо й шкури. Полювання на звірів і птахів, рибальство в озерах доповнювали продукти стада, а водяні горіхи й корені лілії, які виловлювали з озер і викопували на галявинах, давали рослинну їжу цьому насправді мирному племені, яке лише сусідство з вампу зробило войовничим. Вампу жили тільки полюванням і винищували багато диких тварин, тоді як онкілони берегли їх; тому тварини трималися більше в південній частині улоговини, де їх менше переслідували, а вампу здійснювали мисливські набіги на землі онкілонів і не щадили також свійських оленів. У цьому була головна причина ворожого ставлення онкілонів до вампу, яке змусило їх виробити військовий уклад життя. Крім того, вампу при нагоді викрадали молодих онкілонок, які скоро гинули від грубого поводження й тяжких умов первинного життя, якщо їм не вдавалося втекти з полону. Ці обставини, звичайно, не сприяли миру поміж онкілонами й вампу, і війна між ними не припинялася ніколи.

Край улоговини, як виявилось, і з цього боку складався з базальту, що утворював високі уступи, недосяжні для людини. В урвищах чергувалися товщі, то пузиристі або навіть шлакуваті, то щільні, розбиті на правильні шестикутні стовпи різної в різних місцях товщини й довжини; подекуди чорніли отвори великих печер або ніш, які були притулком гірським баранам. Очевидно, величезний вулкан, який колись займав місце Землі Санникова, діяв дуже довго, виливаючи потоки лави на всі боки, перш ніж провалилась його центральна частина, внаслідок чого утворилася улоговина з її гарячими джерелами — останнім відлунням згаслого вулканізму. Деякі потоки лави були багаті на халцедон, агат, сердолік і напівопал, й онкілони, котрі супроводжували чужоземців, повідомили, що з цих потоків добувають кольорові камені для жіночих прикрас, а з більш крупних каменів роблять наконечники для стріл і списів, хоча віддають перевагу кістяним, більш легким для обробки.

Після нудного переходу й тільки завдяки тому, що сонце заходило вже дуже пізно й день був довгий, мандрівники дісталися до своєї бази біля заметів, де застали Нікіфорова коло багаття, зайнятого підсмажуванням м’яса. Самітник із подивом роздивлявся двох онкілонів, які прийшли з його товаришами, а вони, у свою чергу, дивувалися наметові, поставленому у сніговому гроті, й людині, яка вважала за краще жити серед снігу замість зеленого лісу. Їх зацікавили також гроти для собак, але нарти й байдари їм не показали, щоб не видати засоби свого пересування крізь льоди. Онкілони залишилися переконаними, що білі люди все життя проводять серед снігу, а собак використовують як в’ючних тварин.

На ніч онкілони пішли в смугу лісу, якнайдалі від снігу, а мандрівники розташувалися в наметі. Перед світанком собаки, які спали біля входу знадвору, здійняли відчайдушне гавкання. Нікіфоров, виглянувши, побачив силует величезного ведмедя, який задніми лапами відмахувався від трьох собак, що йому докучали, а передніми розкидав льодові брили, які закривали вхід у сусідню льодову комору, в якій зберігалися шкури, черепи й запаси м’яса. Казак розбудив товаришів і вискочив із рушницею. Густий туман, як завжди, огортав улоговину, й довелося відкликати собак, щоб не влучити в них. Але ведмідь, зачувши голоси людей, став дибки й попрямував до них. У півтемряві ночі й туману він здавався величезним, набагато вищим, ніж людина. Лише два-три кроки відділяли звіра від входу в намет, коли дві кулі вразили його в груди. Ведмідь похитнувся, заревів і звалився просто у вхід грота. Нікіфоров ледве встиг відскочити вбік, а Горюнов відкинувся вглиб намету, де Горохов і Ордин у темряві шукали свої рушниці. Брили льоду розліталися в різні боки під ударами звіра, який бився в агонії, собаки вили й із гротів їм вторили тридцять горлянок. Становище в наметі ставало критичним; ведмідь, трохи просунувшись уперед, міг уже дістати лапами людей, яким ніде було подітися. На щастя, Нікіфоров не втратив самовладання: заклавши в рушницю патрон із розривною кулею, він обрав зручний момент і вистрілив майже впритул. Ще кілька судомних рухів — і туша завмерла.

У цей час на шум і постріли прибігли онкілони з палаючими смолоскипами. Об’єднаними зусиллями вдалося витягти ведмедя з входу в грот. Звір виявився надзвичайних розмірів і викликав здивування онкілонів. Останні полювали на ведмедів тільки великим загоном, але таке полювання рідко обходилося без загибелі або тяжких ран одного-двох людей. Тому ведмежі ікла цінувалися в них дуже високо, і небагато мисливців мали їх у своєму намисті.

Почало вже розвиднюватися, сон було зіпсовано й усі зайнялися здиранням шкури й білуванням туші. Нікіфоров одержав великий запас м’яса для собак, а шкурою мандрівники вирішили прикрасити свою нову оселю. Тому вони вмовили онкілонів нести її просто в стійбище вождя, обіцяючи прийти слідом за ними. Вони вигадали цей плай, аби звільнитися на день від опіки й спробувати проникнути в землі, зайняті вампу, щоб спостерігати за ними не в обстановці воєнного походу, який із цією метою пропонував їм Амнундак.